Читати книгу - "Мисливці за головами"

тут загрожує небезпека, — це ви, Чикерюде. Чи як вас там?

— Що?

Сюндед глянув у дзеркало заднього виду і підняв кредитну картку, яку показував мені у лікарні:

— Ви не схожі на цього типа на прізвище Чикерюд, судячи з фотографії. А в досьє Чикерюда, що міститься в нашому архіві, зазначено, що його зріст — метр сімдесят три. А ваш… скільки? Метр шістдесят п’ять?

У машині запала тиша. Я не зводив очей з хмаринки пилу, яка стрімко наближалася. Це був не легковик. А здоровезна фура. Вона була вже так близько, що я зміг прочитати букви на її боці. КУХНІ «СИГДАЛ».

— Метр шістдесят вісім, — відповів я.

— То хто ж ви, чорт забирай? — бовкнув Сюндед.

— Я Роджер Браун. А ліворуч — викрадений трейлер Карлсена.

Усі голови повернулися у бік трейлера.

— Що відбувається, чорт забирай? — продовжував буркотіти Сюндед.

— Відбувається те, що відбувається, — сказав я. — Річ у тім, що за кермом цього трейлера сидить тип на ім’я Клас Грааф. Він знає, що я тут, у цій машині, і має намір позбавити мене життя.

— Але як…

— У нього GPS-трекер, завдяки якому він може знайти мене, де б я не був. А вдалося йому все це тому, що моя жінка погладила мене по волоссю учора вранці у гаражі. Рукою в гелі, який містить мікроскопічні передавачі і який так швидко приклеюється до волосся, що змити його практично неможливо.

— Що за маячня! — прошипів слідчий з КРИПОСа.

— Сюндеде… — почав прищавий. — Це трейлер Карлсена.

— Треба негайно ж зупинитися і розвернутися, — сказав я. — Інакше він нас усіх уб’є. Зупиніться!

— Вперед, — сказав Сюндед.

— Ви не розумієте, що зараз трапиться! — скрикнув я. — Ви ж зараз помрете, Сюндеде!

Сюндед був розсміявся своїм газонокосарським реготом, та наступної миті газонокосарку ніби заклинило. Оскільки й він тепер побачив і зрозумів: аж надто пізно.

17. «Кухні „Сигдал“»

Зіткнення двох тіл — проста фізика. Усе випадково, та всі випадковості описуються рівнянням: сила, що діє на тіло, дорівнює масі, помноженій на прискорення. Варто підставити замість випадковостей конкретні числа, і вийде прогноз — простий, чіткий і невблаганний. Із нього зрозуміло, наприклад, що буде, якщо донесхочу завантажений трейлер масою двадцять п’ять тонн на швидкості вісімдесят кілометрів на годину зіткнеться із легковим автомобілем масою вісімсот кілограмів (враховуючи вагу близнюків Монсенів), що рухається з такою ж швидкістю. Виходячи з таких випадковостей, як точка зіткнення, характеристики кузовів та кут розташування тіл відносно одне одного, можна отримати безліч варіантів сценарію, та всі вони матимуть як мінімум дві спільні риси: кінець завжди трагічний і завжди для легкової машини.

Коли трейлер з Класом Граафом за кермом о другій годині тринадцять хвилин врізався у поліцейську машину «нуль-один» — «вольво-740», модель 1989 року, — десь трохи попереду водійського місця, то двигунний відсік, обидва передні колеса і ноги прищавого перемістилися вбік від кузова і водночас машину підкинуло в повітря. Жодні подушки безпеки не спрацювали, бо у «вольво» до 1990 року випуску їх просто немає. Поліцейська машина, що вже перетворилася на уламок, пролетіла над шосе, пронеслася високо над огорожею і гепнулась на ялинки, що тісними рядами росли уздовж річки на дні лощини. Перш ніж хряснути на верхівки, поліцейська машина встигла виконати в повітрі мольбергер у два з половиною оберти з полуторним гвинтом. Свідків не було, і підтвердити те, що я кажу, нема кому, але все було саме так — це факт. Його — як було вже зазначено — зумовлено простою фізикою. Так само як і той факт, що трейлер без значних ушкоджень проскочив порожнє перехрестя, після чого загальмував так, що завищало голе залізо. Потім видихнув, як дракон, відпустивши нарешті гальма, та ще багато хвилин запах горілої гуми і гальмівних колодок висів у повітрі над ландшафтом.

О другій годині чотирнадцять хвилин ялинки перестали хитатися, пил улігся, трейлер стояв із увімкненим мотором, а сонце продовжувало осявати землі Хедмарка.

О другій годині п’ятнадцять хвилин повз місце події проїхав перший автомобіль, водій якого, судячи з усього, нічого не помітив — хіба що трейлер, що стояв на бічній кам’янистій дорозі, та, можливо, звернув увагу на хрускіт битого скла під колесами. У всякому разі, він не помітив жодних ознак того, що внизу під деревами, на березі річки, лежить зім’ята перевернута поліцейська машина.

Усе це я знаю тому, що знаходився у позі, яка не лишала сумнівів стосовно того, що машина лежить догори дриґом і що від дороги її затуляють дерева, які ростуть уздовж річки. Точний час я приводжу, виходячи з того, що наручний годинник Сюндеда, що лежав і цокав просто переді мною, показував його вірно. Мені, принаймні, здається, що цей годинник належав Сюндеду — оскільки знаходився він на зап’ястку відірваної руки, що стирчала із шматка плащової тканини.

Вітерець доносив каніфольний запах горілих колодок і звук дизельного двигуна на неробочому ходу.

З безхмарного неба крізь крони пробивалося сонячне світло. Але наді мною ішов дощ. З бензину, мастила і крові. Звідусіль текло і крапало. Усі померли. У прищавого більше не було прищів. Точніше кажучи, взагалі обличчя. Те, що лишилося від Сюндеда, склалося навпіл, як картонна фігурка, але я бачив, як він дивиться на мене з-під власних ніг. Близнюки на вигляд здавалися цілими, але обидва не дихали. Сам я лишився живим цілком і повністю завдяки схильності членів родини Монсенів набирати таку вагу, яка перетворювала їх на відмінні подушки безпеки. Та ті ж тілеса, що врятували моє життя, ось-ось його віднімуть. Увесь корпус було зім’ято, і я висів на задньому сидінні вниз головою. Одна рука була вільна, але мене так щільно затисло між двома поліцейськими, що я не міг ані рухатися, ані дихати. Хоча мої органи сприйняття, на жаль, працювали чудово. Тож я бачив, як струменить бензин, відчував, як він затікає у штанину, тече по тілу і витікає з-під комірця. Чув трейлер нагорі, на дорозі — як він дирчить, кашляє і затинається в очікуванні. І я розумів, що там сидить він, Клас Грааф, і розмірковує, зважує. Дивиться на свій GPS-трекер — рухаюсь я чи ні. Він думав, може, все-таки варто сходити і пересвідчитися, що всі загинули. З іншого боку, непросто спуститися на дно урвища, а ще складніше вибратися звідти нагору. Та і хто міг би вижити після такого зіткнення?

Утім, набагато спокійніше спиться, коли напевне знаєш, коли бачив на власні очі…

Їдь, благав я. Їдь уже геть!

Бо найнеприємнішим у варіанті під