Читати книгу - "Шепіт забутих доріг, Мора Мюррей"

Інтуїція підказувала, що попри білий день необхідно терміново зробити привал. Борис, намагаючись аж ніяк не показати свого хвилювання, дістався найближчого деревця, що означає тверду землю. Тут він сів, притулившись спиною до стовбура, поклав карабін на коліна і дістав компас. Все вірно, стрілка вказувала той самий напрямок.

Саноцький підняв очі, і йому здалося, що туман начебто насунувся, однак не поспішаючи довіряти своїм почуттям, він помітив найближчий орієнтир на межі туману у вигляді куща, прикинув відстань, вимірявши для надійності долонею, як фотограф споруджує рамку. І, заплющивши очі, відрахував хвилину.

А коли розплющив очі, то кущик-орієнтир повністю поглинула молочна пелена. Тут навіть долоня не знадобилася, хоч він все одно переміряв. Туман стиснувся довкола нього.

Прочистивши горло, Борис Анатолійович вчинив так само, як чинив зазвичай у багатьох непростих обставинах, а саме: голосно заспівав бадьору пісню, модну в ті роки. 

У дорозі Саноцький часто співав, читав вірші або просто розмовляв, ніби з колегами, уявляючи, як звітуватиме про виконану роботу. І робив це навіть для того, щоб заздалегідь попередити про свою присутність будь-якого звіра, дати йому час для відходу. Тому що, якщо людина з'явиться раптово, пройде надто близько біля сплячого звіра настане, той може напасти.

Голос від довгого мовчання здавався незвичним, хрипким, але пісня спрацювала. Насамперед Саноцький почув ненависний для будь-якого дослідника комариний писк прямо поряд з вухом, і з насолодою розчавив кровопивцю. За ним, мов по команді, відгукнулися жаби, пищав птах. 

Саноцький точно побачив, що стіна щільного туману, яка звужувалася, підкрадалася, відступила на вихідну позицію. Орієнтовний кущик невинно стирчав, та добре проглядався. Не гаючи часу і співаючи на все горло все, що спадало на думку, Борис негайно продовжив шлях, маючи намір вибратися з цього неприємного місця по видноті.

Спершу він навіть не боявся, впевнений, що все можна пояснити. Перебрав у думках відповідні фізичні явища: силу звуку, швидкість світла, заломлення, галюцинації, нарешті. Повторив усю таблицю множення з початку та з кінця. Ділив трицифрові числа.

Але все ж настав момент, коли сонце почало заходити, звуки навколо почали поступово стихати, а відстань до кінця болота так і не зменшилася. До того ж, піддавшись нападу цілком зрозумілої паніки, Саноцький ступив не туди і провалився в болото, яке негайно засмоктало його ногу, мало не позбавивши чобота, що дорівнювало б катастрофі. Треба було робити привал. 

Розглянувши неподалік більш-менш сухий хмиз, Саноцький попрямував туди, хоча й довелося повертати назад. Зате він зміг розвести, нехай і не з першого разу, багаття, і навіть знайшов у собі достатньо холоднокровності, щоб зварити кашу.

Втома брала своє. Розбудив його незвичний звук. Нерви були настільки напружені, що сонливість, як рукою, зняло. Багаття догорало, і Саноцький негайно підкинув хмизу. І тільки потім взявся за розбір своїх відчуттів. То був звук. Чавкання, ніби хтось ішов болотом, не розбираючи дороги, прямо до нього. Якийсь важкий звір. Туман майже зовсім обступив купину, що служила геологу привалом, але це був звичайний туман, знайомий і зрозумілий законами природи. Вогнище, що розгорілося, ускладнювало видимість, але все ж силует такої великої тварини і так близько цілком можна було б розрізнити. Якби вона була. Але її не було. 

І Бориса охопило гидке відчуття, якщо він почне видавати гучні звуки, то невидима істота кинеться на звук. Саме на звук людського голосу, а не на потріскування багаття.

А потім все скінчилося. 

А зранку він уже знав, як діяти. З піснями вдалося за день пройти половину шляху до краю болота. У правій руці напоготові карабін, у лівій – щуп, перевіряти дорогу. Туманна стіна, мов жива істота, ввічливо, але неухильно трималася на тій самій відстані, але відступати не збиралася. Саноцький бачив, як штовхається за цією стіною щось, що йде одночасно з ним. Іноді звуки довкілля пробивалися крізь туман, але потім незмінно зникали. А коли поруч лунали кроки, що чавкали, Саноцький сам замовкав. Але не зупинявся.

Наступного дня він вийшов на твердий ґрунт і з полегшенням повалився на мох під ялинами. Туман підійшов упритул до підошви його чобіт. І Борис відчув, ніби хтось постукав по них, мов твердою паличкою. Або великим кігтем. У будь-якому разі ноги він інстинктивно відсмикнув.

А в тумані почулися чавкаючі кроки.

І тепер Саноцький чкурнув від болота. Та ще й як чкурнув! Побив усі норми з бігу. Так, без зупинок і на адреналіні, крокував, поки несподівано для себе опинився на людській стежці, натоптаній до дрібного пилу, з вибитою травою. Місцевість здалася йому знайомою, але він не був певен доти, доки не вийшов прямо до того села, яке залишив чотири дні тому…

Селяни зустріли його так само привітно, питали, чому повернувся. Цікавилися, чи багато набрав зразків. І дуже здивувалися, що анітрохи. Але набагато менше здивувалися, ніж сам Саноцький. Тому що, за словами сільських, він був відсутній майже два з половиною тижні. І вони його точно назад не чекали. Він сам докладно свій маршрут їм описав, і зворотний шлях у його плани не входив. А на його розповіді лише недовірливо посміювались. «Справа навіть не в цьому. – Борис Анатолійович з незрозумілою усмішкою потер підборіддя, ніби в нього щелепу звело. – Селяни очі витріщили, коли я говорив про болото. Нема, кажуть, ніякого болота в лісі поряд із селом. Та ще такого великого. Вони вже знали б. Озерце є, але так, скоріше калюжа.».

Саноцький тоді сперечатися не став, просто карту розстелив на столі і дивиться: ось річка, ось їхнє село, ось те місце, куди він не дійшов. І тут його охоплює неприємне відчуття, особливо незручне перед сільськими, що посміюються, - немає ніякого болота поряд з селом на карті. Не божевільний він, зовсім тверезий, не новачок, який карту читати не вміє, і калюжу від болота відрізнити не може.