Читати книгу - "Останній ельф"

зів’яли, так і не розпустившись. Мене гнітить сама згадка про це. Зрештою, то з нашого боку акт милосердя, бо все їхнє існування було справжньою мукою. Щоб не старіти, вони згоряли заживо. Нові фенікси не народжувалися: знову й знову відроджувалася та сама курка з головою, повною глупоти!

Дракон зітхнув.

— Натомість у собак, котів, канарок, курей, ельфів, диких кабанів, як, зрештою, і в метеликів, репродуктивна система влаштована інакше: у них є батько й мати, які сходяться разом і народжують дитину, або двох, або п’ятьох чи, як у випадку кроликів, десятьох або п’ятнадцятьох, — і ці діти не тотожні ані батькові, ані матері, кожне з них унікальне й неповторне, і кожне мусить учитися всьому з нуля. Геть усьому — від уміння говорити й писати до розуміння того, що пісяти треба в горщик, а випорожнюватися подалі від дому, — вони повинні навчитися самі. Утямив, про що я? До речі, щодо випорожнень, — ти не зауважив, де сидиш?

Мабуть, бідолаха вдарився головою. Ще малим. Об щось дуже тверде. Так само, як і той, хто написав, що ельфи — найрозумніші істоти на світі.

Йорш кивнув. Він бачив, у що втелющився.

Ельф насилу підвівся й попрямував до виходу з печери. Там надворі була велика калюжа, де можна вмитися. Дракон пішов за ним слідом.

З одного боку, Йорш відчував велике, безмежне полегшення. А із другого — не міг позбутися іншого, якогось дивного відчуття. Йому чомусь дуже хотілося, щоб дракон знову став немовлям. Вищав, трощив усе навколо й дивився на нього захопленим поглядом.

Тепер він більше не вищить і не пахкає полум’ям, але й захоплення в його погляді вже не видно.

Світ оповило туманом. Обрій загубився в густій мряці. Вода в калюжі була холодна, але бодай чиста. Йорш стягнув із себе подерте, брудне й смердюче лахміття, — а тоді, набравшись рішучості, поліз у воду.

— Дракон не тотожний своєму батькові, а проте відтворює його в усьому найважливішому, ввібравши в себе крізь шкаралупу свого яйця все його знання та досвід, включно зі спогадами про печеню з феніксів. Матінка-природа не перестає дивувати своєю геніальністю, — підсумував дракон піднесеним і зворушеним тоном. — 3 огляду на те, що дракон — істота й так уже досконала, не було сенсу що-небудь у ньому змінювати, тоді як ваш спосіб продовження роду приводить на світ щораз інакших дітей у надії, що… гм… рано чи пізно… відбудеться певне, скажімо так… — дракон лагідно поглянув на ельфа, добираючи відповідне слово, — поліпшення, — врешті договорив він із приязною усмішкою.

Що ж, захопленими поглядами треба було тішитися раніше. Мабуть, така вже його доля, що він починає цінувати речі вже коли їх утрачено.

Вода в калюжі була нівроку холодна, та ельф знов уявив себе рибою — і холод став йому приємним. Зимна вода лагідно пестила його шкіру.

Дракон тим часом розбалакався не на жарт:

— Дракон відкладає яйце та починає його висиджувати вже під кінець свого життя саме для того, щоб вкласти в нову істоту все своє знання, увесь свій досвід, усі свої спогади, — додав він пафосно. — Під час висиджування кладки дракон використовує тільки невелику частинку свого мозку, а саме його потиличну частку, яка є… як би це сказати… най…

— Найдурнішою? — підказав Йорш. З нього було вже досить.

— Ти що, не розумієш, що я можу засмажити тебе, як печеню на рожні, перетворити на палаючий смолоскип, лишити з тебе купку попелу? — запитав дракон роздратовано.

— Ти ж ніколи цього не зробиш.

— Чого це ти такий упевнений? Ти ж не можеш читати моїх думок, принаймні не з такої відстані!

— Бо коли ти дивишся на мене, то метляєш хвостом.

Дракон трохи знітився й сів на власний хвіст, щоб покласти край будь-яким мимовільним рухам.

— Грубість деяких твоїх висловів не може не викликати несмаку, — зверхньо заявив він. — Потилична частка мозку… е-е-е… порівняно примітивна, тоді як розвинутіші ділянки мозку: тім’яна, лобна, серединна та покрайня, якраз і вміщують у собі властиву драконам мужність, глибину знання, розум, велич і… як би це краще сказати?

— Нестерпну бундючність, — знову спробував підказати Йорш.

— Гордість, — поправив його дракон. — Гордість. Це значить — вищість і свідомість власної вищості.

Дракон дратувався дедалі дужче.

— Я хотів донести до тебе думку, що в період висиджування яйця дракон, щоб мислити, харчуватися й узагалі жити, використовує тільки нижчу частину мозку, бо вища весь цей час перебуває в безперервному контакті з мозком ненародженого дракона, передаючи йому знання. Відповідно, коли дракон народжується, він уже має всю пам’ять свого батька, і тільки-но перший політ уможливить взаємозв’язок різних часток його мозку, як він одразу стає…

— Стає ким?

— Досконалим. Бездоганно досконалим! Вибач, та коли заходить мова про нашу, драконячу, досконалість, мені важко стриматися від зворушення! — сльоза розчулення стекла в дракона по щоці. На якусь мить вона повисла на краю губи, а тоді зірвалася в порожнечу й — крап! — упала у воду, розійшовшись по її поверхні концентричними колами.

Ліпше б цей дракон лишався немовлям!

— Що ж, тепер я принаймні чистий, — сказав собі Йорш, вилазячи з води. Його мокре тіло овіяло холодним вітром. Він здригнувся. Тоді голосно чхнув. Очі дракона, досі заглиблені в споглядання власної величі, звернулися в його бік.

— Ти тремтиш, як останній осінній листочок на зимовому вітрі, — відзначив він. — Очевидно, тобі холодно, — зробив висновок дракон. У його голосі звучало співчуття, але водночас і тріумфальне усвідомлення власної мудрості.

— Я знав, що мені не вдасться цього приховати, — уїдливо відказав Йорш. Йому зовсім не подобався драконів тон.

— Розумієш, тут я можу хіба що уявляти й здогадуватися. Нам, драконам, невідомо, що таке холод, — вів далі дракон так само співчутливо й водночас не без пихи. — Драконяча луска — чудова теплоізоляція, не кажучи вже про два внутрішні міжлопаткові крила, укриті шерстю.

— Мені аж дух перехоплює від здивування, — відповів ельф ще більш роздратовано й холодно. Холодно в усіх значеннях цього слова. Треба було забратися знадвору й спробувати зігрітися в печері, студеній і вкритій пташиним послідом. Може, із пташиного посліду можна розпалити вогнище? Утім, це теж варіант не з найприємніших. Якби тільки він перестав цокотіти зубами!

Дракон довго дивився на нього, а тоді розгорнув крила, відкривши дві велетенські внутрішні кишені, теплі та м’які, наче кишеня сумчастого ведмедя.

— Залазь, — сказав він. — Політаємо.

— Політаємо?

Якусь мить Йорш не міг зібратися з думками. Він був такий роздратований, що вже й забув, як це гарно — літати. Гарно? Та просто чудово!

— Політаємо, — підтвердив дракон, підморгуючи.