Читати книгу - "Шлях митця. Духовна дорога до примноження творчості"

лише кілька разів була свідком того, що це приносить безпосередню користь. Радше це виглядає так, наче ми трусимо яблуню, а Всесвіт дарує нам апельсини.

Знову і знову я була свідком того, як митці у процесі відновлення робили посильне — осмислювали свої мрії і зосереджувалися на них, а потім робили кілька кроків у напрямку до здійснення цієї мрії — і Всесвіт миттєво й несподівано відчиняв перед ними нові двері. Одне з головних завдань творчого відновлення — навчитися приймати таку щедрість.

***

Часто люди намагаються жити навпаки: спочатку вони стараються мати якомога більше речей чи грошей, щоб більше займатися тим, чим би їм хотілося, щоб бути щасливішими. А насправді все навпаки. Спочатку потрібно

стати

собою, потім

робити

те, що вам потрібно, щоб

мати

те, чого вам хочеться.

Марґарет Янг

Пастка доброчесності

Митець повинен мати вільний час, час бити байдики. Щоб захистити наше право на такий час, потрібні сміливість, переконливість і завзятість. Наші рідні та друзі можуть з подивом сприйняти нашу потребу усамітнитися як знак відчуження від них. Так і є.

Творчій людині необхідне усамітнення. Без нього митець всередині нас стає дратівливий, сердитий і сам не свій. А якщо можливість усамітнитися довго не з’являється, наш митець замикається в собі, стає похмурим і непривітним. Зрештою, ми перетворюємося в загнаних у кут тварин і починаємо огризатися до рідних та друзів, щоб ті дали нам спокій і перестали вимагати від нас неможливого.

Насправді це ми самі вимагаємо неможливого. Ми очікуємо, що наш внутрішній митець продовжуватиме функціонувати попри те, що ми не даємо йому того, що він потребує. Митцю необхідно періодично залишатися наодинці. Йому потрібен час для зцілення. Без такої підзарядки наш митець виснажується. А з часом він не просто стає сам не свій. Ми починаємо погрожувати вбивством. На початкових стадіях ці загрози спрямовані на наших рідних. («Якщо ти ще раз мене переб’єш, я тебе вб’ю…») І горе тому чоловікові, який не зрозуміє цього натяку. Горе нещасній дитині, яка не дає вам побути наодинці. («У мене вже вривається терпець…»)

Згодом, якщо на наші попередження не звертають уваги і ми не збираємося змінювати обставини — шлюб, роботу, дружбу, — які викликають у нас ці попередження і погрози, замість того, щоб хотіти вбити інших, ми починаємо хотіти вбити себе. «Мені тебе прибити хочеться» змінюється на «Хочу застрелитися».

Запитання «А кому воно треба?» поступово витісняє почуття радості та задоволення. Ми можемо і далі виконувати певний набір дій, називаючи це життям. Можемо навіть продовжувати творити, висмоктуючи з себе останні соки і спустошуючи власну душу. Проте життя так і залишатиметься безбарвним, бо ми потрапили у пастку.

Пастку доброчесності.

Існують серйозні переваги у тому, щоб залишатися у глухому куті у своїй творчості і відкладати на потім піклування про власне «Я». Для багатьох творчих людей переконаність у тому, що вони повинні бути доброчесними і повинні зважати на те, що станеться з їхніми друзями, рідними, партнером чи партнеркою, якщо вони наважаться творити, стає вагомим виправданням власної бездіяльності.

Чоловік, який працює у людному офісі, не лише прагне усамітнення, а й потребує його. Ніщо не допомогло б йому більше, ніж поїхати у відпустку наодинці, але йому здається, що це егоїстично, і тому він на це не наважується. Він не може собі дозволити так повестися зі своєю дружиною.

Жінка, яка має двох маленьких дітей, хоче ходити на курси гончарства. Проте час занять збігається з бейсбольними тренуваннями сина, і, отже, вона не зможе більше сидіти на трибуні і віддано за нього вболівати. Вона вирішує не ходити на гончарство, а залишатися хорошою мамою — хоча її переповнює почуття образи.

Молодий батько, який серйозно зацікавився фотографією, мріє мати у домі робочу зону для розвитку свого хобі. Але для того, щоб облаштувати навіть скромну домашню фотолабораторію потрібно витратити суттєву суму з сімейних заощаджень, а це відкладе купівлю дивану на потім. Фотолабораторія так і залишається мрією, але у домі викрашається новий диван.

Багато митців часто шкодять самі собі, намагаючись «чинити правильно». За таку псевдодоброчесність доводиться дорого платити.

Більшість з нас перетворили утримання від чогось у доброчесність. Ми стражденно несемо творчу анорексію як хрест великомученика. Ми використовували її, щоб підживлювати фальшиве почуття духовності, яке основане на бажанні бути хорошою людиною, тобто бути кращими за інших.

Оцю позірну духовність, яка вводить в оману, я і називаю пасткою доброчесності. Духовність часто використовують не за призначенням, прикриваючись нею у стані самотності, у відсутності любові до себе, коли ми намагаємося піднестися над своєю людською природою. Насправді такий стан, коли ми вважаємо себе духовно кращими за інших, — ще