Читати книгу - "Американські боги"

двері, зачиняв їх за ним, але не міг згадати про нього нічогісінько. Він обернувся з водійського сидіння і став дивитися на чоловіка, уважно занотовуючи в пам’яті обличчя, волосся, одяг, аж поки не впевнився, що при наступній зустрічі він цього чоловіка впізнає. Одначе, відвернувшись і завівши машину, він виявив, що незнайомець висковзнув із його свідомості, залишивши по собі тільки ауру багатства.

Я втомився, думав Тінь. Він глянув праворуч і зловив погляд індійської жінки. Зауважив делікатне срібне намисто з черепів довкола її шиї та амулет на зап’ясті з переплетених рук і голів, які з кожним її рухом подзенькували, ніби дзвіночки. У неї на чолі був темно-синій камінчик. Від неї пахло прянощами: кардамоном, мускатним горіхом і квітами. Її чорне волосся було помережане сивиною, ніби сіллю, вона всміхнулася, коли зауважила його погляд:

— Називай мене Мама-джі.

— Мене звуть Тінь, Мамо-джі.

— Ну, вельмишановний Тіне, то розкажи мені, якої ти думки про наміри твого роботодавця?

Тінь сповільнився, щоб пропустити чорну вантажівку, з-під коліс якої на них вилився цілий фонтан грязюки:

— Я не ставлю запитань, а він не говорить про це.

— Якщо поцікавишся моєю думкою, то я скажу, що він мріє про останню битву. Хоче відійти, осяяний славою. Ось які в нього наміри. А ми або досить старі, або досить дурні, щоб хтось таки відгукнувся на його клич.

— Запитувати — не моя робота, Мамо-джі.

Салон машини заповнив її дзвінкий сміх.

Чоловік на задньому сидінні — не химерний юнак, інший, — щось сказав, Тінь відповів йому, але не минуло й хвилини, як Тінь швидше з’їв би свого капелюха, ніж згадав, про що вони говорили.

Химерний юнак нічого не казав, просто ні з того ні з сього став гудіти. Звук був глибоким, мелодійним, низьким — від нього салон машини вібрував, дзижчав і деренчав.

Химерний юнак був середнього зросту і дивної статури: раніше Тінь чув про чоловіків із грудьми, немов барило, але ніколи не бачив когось, хто втілював би цю метафору. Торс молодика був, як барило, ноги — як колоди, руки — як свинячі стегна, а пальці з пласкими квадратними нігтями нагадували сардельки. На ньому була чорна парка з каптуром, кілька светрів, штани з грубого полотна і, зовсім невідповідні до погоди і решти одягу, білі кросівки, що розміром і формою радше скидалися на взуттєві коробки.

— Потужне гудіння, — зауважив Тінь з водійського сидіння.

— Вибачте, — збентежився химерний молодик з глибоким голосом і припинив гудіти.

— Ні-ні, не замовкайте, мені сподобалось.

Химерний молодик завагався, тоді знову загудів таким самим глибоким звучним голосом, як і раніше. Цього разу в гудінні чулись слова. «Там-там-там», — мугикав він так низько, що аж дрижали вікна. «Там-там-там, там-там, там-там».

Різдвяні гірлянди блимали на карнизах кожнісінької будівлі, повз яку вони проїжджали. В одних вікнах мерехтіли скромні золотисті вогники, інші будинки були прикрашені гігантськими сніговиками, ведмедиками і різнокольоровими зірками.

Тінь під’їхав до входу в ресторан і висадив пасажирів біля головного входу, тоді повернувся до машини. Він хотів лишити її подалі, щоб трохи пройтися до ресторану наодинці і прочистити голову на холоді.

Запаркувався поряд з чорною вантажівкою. Подумав, чи це, бува, не та сама, яку він обігнав раніше.

Замкнув двері і став біля машини, його подих парував.

Тінь уявляв, як у ресторані Середа розсаджує своїх гостей довкола великого столу, налагоджує зв’язки. Він думав про те, чи і справді віз сьогодні Калі на передньому сидінні, питав себе, хто ж їхав на задньому...

— Братіш, підкурити не буде? — запитав хтось. Тінь подумав, що міг десь чути цей голос. Він повернувся, щоб вибачитися і сказати «ні», але отримав прикладом пістолета по скроні і почав падати. Спробував виставити руку, щоб пом’якшити падіння. У рота йому запхнули щось м’яке, щоб не наробив галасу, і замотали скотчем: легкі, треновані рухи різника, що зараз буде патрати курку.

Тінь намагався бодай скрикнути, попередити Середу, попередити хоч когось, але ні на що, крім приглушеного стогону, не спромігся.

— Здобич усередині. Ви на місцях? — звернувся до когось напівзнайомий голос. Йому відповіли по радіо, слова було складно розчути через потріскування. — Добре. Заходимо і оточуємо.

— А що робимо з цим вайлом? — запитав інший голос.

— Запакуйте і вивезіть звідси, — відповів перший.

На голову Тіні вдягнули якийсь мішок, перев’язали скотчем руки і ноги, закинули в кузов вантажівки і повезли геть.

Тінь замкнули у крихітній кімнатчині без вікон. Там були пластиковий стілець, легкий складаний столик та відро з кришкою, куди Тінь міг справляти потребу. Також на підлозі лежав жовтий карімат заледве метр вісімдесят довжиною і тонке покривальце з давно засохлою коричневою плямою по центру. Тінь не міг розібрати, була це кров, лайно чи рештки їжі — та й не горів бажанням приглядатися. Під стелею була металева решітка, за якою світила гола лампочка, але вимикача ніде не було видно. Лампочка горіла весь час. З Тіневого боку двері не мали ручки.

Він зголоднів.

Найперше, що він зробив після того, як його заштовхали в кімнату, зірвали скотч з його литок, зап’ястків і рота та залишили самого, — обійшов кімнату і ретельно її оглянув. Простукав стіни — ті глухо віддавали металом. Нагорі була невелика заґратована витяжка. Двері не піддавалися.

З-над лівої брови сочилася кров. Голова боліла.

Тінь простукав і підлогу. Голий метал — такий самий, як на стінах.

Зняв кришку з відра, відлив і закрив її знову. Його годинник показував, що від нальоту на ресторан минуло всього чотири години.

Гаманця не було, але йому залишили монети.

Тінь сів на стілець поряд із картярським столиком. Столик вкривало зелене сукно, все в сигаретних підпалинах. Тінь почав відточувати фокус із монетами: здавалося, що він їх запускає через стіл з однієї руки в іншу. А тоді взяв два четвертаки і спробував повторити «безглуздий трюк».

Один четвертак він заховав у правій долоні, інший залишив на виду між вказівним і великим пальцями лівої. Потім він вдав, ніби бере монету з лівої руки, насправді зіштовхуючи її назад в долоню, і відкрив правий кулак — показуючи того четвертака, що там був із самого початку.

Маніпуляції з монетами допомагали Тіні зосередитися. Фокуси не вдавалися, коли він сердився чи був засмучений. Тож коли він тренувався показувати фокус, хай навіть такий, що не здивує абсолютно нікого — адже