Читати книгу - "Убік"

Агов, а що там у вас за пляшечка? —- запитав Джесперсен, заглядаючи до машини, — в його голосі звучали незвичні нотки. — Можна поглянути?

Джо Чип, не кажучи ні слова, передав авіатору пласку пляшку «Еліксиру Убікь».

— Моя бабця про них розповідала, — сказав Джесперсен, розглядаючи її проти світла. — Де ви таке надибали? їх не виготовляли з часів Громадянської війни.

— Отримав у спадок, — відповів Джо.

— Та певно, що так. Звісно, на такі фляжки ручної роботи вже ніде не натрапиш. Та й випустили їх тоді не так і багато. Ці ліки винайшли у Сан-Франциско у 1850 році. І їх ніколи не продавали у магазинах: клієнтам доводилося їх замовляти. А випускали їх трьох видів — різної міцності. Оті, що у вас, — найсильніші. — Джесперсен пильно поглянув на Джо. — Ви знаєте, що там усередині?

— Авжеж, — відповів Джо, — олія перцевої м’яти, окис цинку, цитрат натрію, деревне вугілля...

— Та годі, — перебив Джесперсен. Він насупився і, здавалося, щось жваво обмірковував. Потім вираз його обличчя врешті змінився. Він прийняв рішення. — Я доправлю вас до Де-Мойна в обмін на цю пляшечку «Еліксиру Убікь». Вирушаймо без зволікань. Хочу подолати якомога більший відрізок завидна.

Він закрокував геть від «Форда» 1929 року, прихопивши з собою пляшку.

Через десять хвилин біплан Curtiss-Wright було вже заправлено. Пропелер запустили вручну, і, несучи на борту Джо Чипа та Джесперсена, літак почав безладно й незграбно снувати злітною смугою, то зриваючись угору, то знову вдаряючись колесами об землю. Джо мовчки зціпив зуби.

— Надто велика вага, — апатично сказав Джесперсен. Він не здавався стривоженим. Літак нарешті зірвався в повітря, залишаючи злітну смугу внизу. Він гучно дзижчав над дахами будинків, рухаючись на захід.

— Як довго нам летіти? — прокричав Джо.

— Залежить від того, чи вітер буде попутний. Важко сказати. Ймовірно, дістанемося завтра опівдні, якщо пощастить.

— То, може, скажете мені тепер, — прокричав Джо, — що у тій пляшці?

— Часточки золота розчинені в мінеральній олії, — прокричав у відповідь пілот.

— Скільки золота? Дуже багато?

Джесперсен повернув голову і вищирився замість відповіді. Можна було й не казати — це було очевидно.

Тим часом старий біплан Сигйк5-ШщЫ попихкотів далі у напрямку Айови.

О третій пополудні наступного дня вони дісталися ле- товища у Де-Мойні. Приземлившись, пілот подався кудись у невідомому напрямку зі своєю пляшкою золотих пластівців. Відчуваючи в усьому тілі біль та задерев’янілість від довгого сидіння, Джо вибрався з літака, постояв якийсь час, розтираючи занімілі ноги, а потім невпевнено рушив до крихітної авіаконтори.

— Можна скористатися вашим телефоном? — запитав він у вже немолодого простакуватого на вигляд клерка, що сидів згорбившись над картою погоди, цілком занурившись у своє заняття.

— Якщо маєте п’ять центів, — труснувши шевелюрою, що стирчала в різні боки, клерк вказав на громадський телефон.

Джо перебрав гроші, відкладаючи вбік усі монети з профілем Ранситера. Врешті знайшов п’ятицентовик того періоду з головою індіанця з одного боку і бізоном з іншого та поклав його перед службовцем.

— Угу, — пробурмотів клерк, не піднімаючи голову.

Взявши місцевий телефонний довідник, Джо знайшов номер мортуарію «Простий пастор». Він продиктував номер оператору, й одразу на іншому кінці дроту пролунала відповідь:

— Мортуарій «Простий пастор». Говорить містер Бліс.

— Я прибув на поховання Ґлена Ранситера, — сказав Джо. — Я спізнився? — подумки він молився, щоб це було не так.

— Поховальна церемонія саме триває, — відповів містер Бліс. — Де ви зараз, сер? Прислати за вами машину? — в його голосі вчувався роздратований осуд.

— Яв аеропорту, — сказав Джо.

— Варто було прибути раніше, — дорікнув містер Бліс. — Навряд чи вам вдасться застати хоч частину церемонії. Однак тіло містера Ранситера буде доступне для прощання до завтрашнього ранку. Чекайте на нашу машину, містере...

— Чип, — підказав Джо.

— Саме так, на вас чекали. Кілька близьких покійного просили, щоб ми очікували на ваше прибуття, а також на прибуття містера Геммонда і, — він зробив паузу, — міс Райт. Вони з вами?

—, Ні, — відповів Джо. Він поклав слухавку, а потім сів на вигнуту гладеньку дерев’яну лаву, звідки міг спостерігати за машинами, що під’їжджали до аеропорту. «У будь-якому разі, — подумки сказав він собі, — я прибув вчасно, щоби приєднатися до решти групи. Вони ще не поїхали з міста, і це найголовніше».

— Містере, а ходіть-но сюди на хвильку, — гукнув до нього літній клерк.

Підвівшись, Джо перетнув залу очікування.

— Що трапилося?

— Монетка, яку ви мені дали, — клерк увесь цей час пильно її розглядав.

— П’ятак із бізоном, — сказав Джо. — Хіба вони не використовувались у цей час?

— Цей п’ятак датований 1940 роком, — чоловік не зводив із нього очей.

Застогнавши, Джо дістав решту монет і знову їх проглянув. Врешті знайшов п’ятак 1938 року і жбурнув його на стіл перед клерком.

— Лишіть собі обидві, — сказав він і знову сів на гладеньку вигнуту лаву.

— Час від часу нам трапляються фальшиві гроші, — мовив службовець.

Джо нічого не відповів. Його увагу привернуло радіо Audiola розміром десь із половину високого комода, яке неголосно грало в кутку зали очікування. Диктор рекламував зубну пасту Ірапа. «Цікаво, як довго мені доведеться тут чекати», — запитав себе Джо. Він нерву- вався, адже був уже так близько до групи інерціалів. «Не хотілося би подолати таку дорогу, — думав він, — і коли лишається всього кілька миль...» — Чип обірвав думку на півслові й далі просто сидів.

Через півгодини на парковку летовища заїхала 87-ма модель Willys-Knight 1930 року випуску. З автомобіля вийшов чоловік у бездоганно чорному домотканому конопляному костюмі й, прикривши очі рукою, почав зазирати у зал очікування.

Джо підійшов до нього.

— Ви містер Бліс? — запитав він.

— Авжеж, це я, — Бліс швидко потис йому руку, а тоді повернувся до машини й завів мотор. Від нього йшов різкий запах Sen-Sen.— Сідайте, містере Чип. Будь ласка, покваптеся. Можливо, ми ще встигнемо на частину церемонії. Отець Абернаті зазвичай промовляє досить довго, коли ховають таких важливих небіжчиків.

Джо сів на переднє сидіння поряд із містером Блісом. За мить вони вже гуркотіли дорогою, що вела до центру Де-Мойна, котячись на швидкості, яка інколи досягала сорока миль на годину.

—