Читати книгу - "Зерно правди"

із прокурором Шацьким. Неймовірно. Наскільки глибоко вкоріненими в народній свідомості можуть бути стереотипи, що замінюють мислення, коли через шістдесят п’ять років після Голокосту, через шістдесят три після останнього погрому й через сорок після вигнання всіх єврейських недобитків у 1968 приходить якийсь ненормальний, народжений десь так у сімдесяті, і вірить у криваві жертвоприношення.

— І не здурів, і не жартую, — продовжував чоловік, який своєю хирлявою поставою і чорним кучерявим волоссям якраз нагадував Шацькому єврея з карикатури. Вбраний був у светрик. — І не розумію, чому нам бракує мужності замислитися вголос, чи випадково через стільки років до Польщі не повернулися ритуальні вбивства. Я не кажу, що так воно і є. Я лише запитую.

Шацький чекав, що його, може, хто врятує і вгамує цього блазня, проте ніхто не поспішав, камери й мікрофони чекали.

— Ви божевільний. Ритуальне вбивство це антисемітська легенда, ото й тільки.

— У кожній легенді є зерно правди. Нагадую, що багатьох євреїв було законним чином засуджено за викрадення й убивства дітей.

— Так само, як багатьох відьом. Ви гадаєте, що відьми теж повернулися до Польщі? Злягаються з дияволом, вичавлюють кров із чорних котів і чаклують, щоб скинути із Божого престолу Христа?

Журналісти вибухнули підлабузницьким сміхом. У цього ненормального не було ані записника, ані диктофона, і Шацький зрозумів, що крім журналістів тут тусувалися й любителі різноманітних змов.

— Політкоректність не змінить фактів, пане прокуроре. А факти — це два трупи, людей убито згідно давнього єврейського ритуалу, кривавого жертвоприношення, який століттями практикувався в багатьох країнах. Ви можете не погоджуватися, але в морзі однаково лежатимуть два тіла. І єврейський обряд, чиє існування є безсумнівним. Існують документи, існують зізнання свідків, і йдеться не про середньовіччя, навіть у XX столітті незалежні суди підтвердили його існування.

— Не забуваймо про Пясецького, — докинув літній чоловік, який стояв іззаду, пальто й капелюх робили його схожим на американського репортера п’ятдесятих років.

— Слушно кажете, — пожвавився чорнявий. — Жахливий, донині нез’ясований єврейський злочин. Тим огидніший, що жертвою став невинний син Пясецького. Вони знали, що для батька це буде гірше, ніж власна смерть.

— Звідки вам відомо, що це зробили євреї, якщо справу так і не з’ясували? — машинально запитав Шацький.

— Пробачте, якби ви могли пояснити... — якийсь журналіст явно був розгублений.

— Болеслав Пясецький, — швидко почав пояснювати чорнявий, — пошукайте, славетний поляк, діяч національного руху до війни, після війни голова світської католицької організації «Пакс»...

— Антисеміт і юдофоб, — буркнув один з телеоператорів, не відриваючи ока від об’єктива камери.

Чорнявий почав розповідати про Пясецького, а Шацький думав, що потому, як він сорок років не вірив у дива, йому доведеться повірити в генетичну пам’ять. Чого, до дідька, їм усім треба? Як не картини в соборі, то якісь гетто на лавочках, як не гетто, то погроми, як не погроми, то Пясецький, як не Пясецький, то шістдесят восьмий, як не шістдесят восьмий, то, — Шацький на мить пригальмував, — певне, Міхнік і Бальцерович, не інакше. Заклався сам із собою на пляшку доброго вина, що не мине й п’яти хвилин, як ці переслідувачі пейсатої мафії дійдуть до Міхніка.

— ...у п’ятдесят сьомому році євреї зі Служби безпеки викрали й замордували його сина. Пан прокурор дивується, що злочин так і не з’ясували, офіційно це не так, офіційно жоден комуністичний злочин не залишився нерозкритим. Хіба можна вважати, що ксьондз Попелушко живий і здоровий, а на шахті «Вуєк» нічого не сталося? Убивство молодого Пясецького, може, і не розкрили, але чомусь так дивно виходить, що імена, які викрито в цій справі — це імена функціонерів СБ єврейського походження. Зверніть увагу, що в польській традиції немає звичаю вбивати дітей, щоб покарати батьків.

— У жодній культурі немає такої традиції, — гаркнув Шацький, знайома червона заслона поволі застеляла йому очі. Він ненавидів тупість, яку вважав єдиною дійсно шкідливою рисою, гіршою за ненависть. — І не розповідайте мені тут дурниць. Вам, мабуть, відомо, що за це є відповідна стаття?

— Ви мене не спровокуєте, — той гордовито випнув хирляві груди під светриком. — Я знаю, що влада любить лише один, єдино вірний спосіб мислення. А спосіб мислення панів Шехтера і почилого в Бозі, у Бозі, звичайно, в лапках, Левертова, видається єдино слушним. Та на щастя, нині можна говорити правду. Можна говорити правду, якщо повертається кривавий ритуал, якщо сандомирська земля просякає польською кров’ю. І можна стверджувати, якщо комусь це не подобається, що поляків у власній державі вважають другосортною меншиною.

Шацький відчув утому. Він був дуже, дуже змучений. Настільки, що йому навіть не хотілося думати, яке ж вино він сам у себе виграв. Відповів лише за звичкою, дався взнаки багаторічний батьківський досвід, який велить пояснювати очевидні речі й повторювати: ні, Сонце не обертається навколо Землі, ні, дитино, власної думки про це мати не можна.

— Між іншим, завдяки добродіям Міхнікові-Шехтеру й Геремекові-Левертову ви нині можете говорити все, що забажаєте. На жаль.

Чорнявий почервонів від утіхи.

— Ну-у-у, бачу, пан прокурор таки орієнтується в справі.

Пан прокурор відчув себе приниженим прихильністю цього божевільного. Він потопав. Потопав у засраній польській ксенофобії, яка весь час пливе під поверхнею, незважаючи на історичний момент, чекаючи нагоди виринути нагору й залити все довкола. Ментальна Вісла, небезпечна й нерегульована каналізація забобонів та упереджень, зовсім як у тій пияцькій пісні, де Вісла пливе польським краєм. «Бо той нарід польський те у собі має, хто його коли спізнав, той повік кохає». А хай тобі грець, аматори патріотизму, колекціонери зневаги.

Шацький розпалювався дедалі більше, а власник светрика дивився на нього із щасливою посмішкою людини, яка відшукала зниклого брата. Що довше він посміхався, то більше дратувався Шацький, аж нарешті вивергнув із себе слова, про які пошкодував швидше, ніж вони вилетіли йому з вуст. Але було запізно, щоб їх стримати.

— Так, авжеж, я орієнтуюся, що Міхнік із Геремеком продали Польщу разом зі своєю жидівською бандою, а Круглий стіл насправді був святом Хануки. Слухайте уважно, бо двічі не повторюватиму. Я державний службовець Республіки Польща, і мене цікавить лише одне: знайти й поставити перед судом винуватця цих злочинів. Мені байдуже, хто ним буде: воскреслий із мертвих Кароль Войтила, Ахмед із будки з кебабом чи який-небудь миршавий жид, схожий на вас, який випікає мацу в льоху. Хто б це не був, його