Читати книгу - "Що таке антична філософія?"

це було у випадку багатьох трактатів Плотина, письмового розмірковування на тему «питань», порушених текстом Платона.

Відтепер замість того, щоб дискутувати з приводу самих проблем чи обговорювати самі речі, дискутують про те, що Платон, Аристотель чи Хрісіпп говорили про проблеми та речі. Питання «чи є вічним світ» замінюється екзегетичним питанням «чи можна погодитись, що Платон розглядав світ як вічний, якщо він в «Тімеї» говорив про Того, хто створив світ?». Насправді, розглядаючи таке питання, порушене в екзегетичній формі, зрештою, дискутуватимуть про сам предмет, змушуючи Платонові, Аристотелеві чи інші тексти говорити те, що від них хочуть почути.

Відтепер головним є завжди обирати відправною точкою якийсь текст. М.-Д. Шеню чудово визначив схоластику Середньовіччя як «раціональну форму думки, яка свідомо і добровільно виробляється на основі якогось тексту, що наділяється авторитетом»[454]. Якщо прийняти це визначення, можна сказати, що філософський дискурс з І століття до Різдва Христового починає ставати схоластикою, і що схоластика Середньовіччя є його спадкоємцем. Ми вже бачили: з певного погляду в цю добу відбувається народження ери викладачів[455].

Це також ера підручників та стислих викладів вчення, призначених або служити основою усного шкільного навчання, або знайомити слухачів, можливо, навіть широку публіку, із вченням певного філософа. Тому ми маємо, наприклад, твір «Платон і його вчення» відомого латинського ритора Апулея, «Виклад вчення Платона», складений Алкіноєм, «Стислий виклад» (догм різних шкіл) Арія Дідіма.

Можна сказати, що у певному сенсі філософський дискурс цієї доби і особливо форма, якої він набуває в неоплатонізмі, розглядає істину як одкровення. З одного боку, як мислили вже стоїки[456], в кожній людині існують вроджені поняття, закладені в неї Природою та всесвітнім Розумом: ці іскри logos’у уможливлюють перше пізнання фундаментальних істин, яке філософський дискурс намагатиметься розвинути та піднести до наукового рівня. Але до цього природного одкровення додається те, у що греки вірили завжди — одкровення, отримані від богів окремими натхненними людьми, головним чином, у момент виникнення різних народів, — зокрема законодавцями, поетами і, зрештою, філософами, такими як Піфагор. Гесіод розповідає у своїй «Теогонії» те, що йому розповіли Музи. Колись давно, згідно з «Тімеєм» Платона[457], Афіна відкрила першим афінянам божественні науки: гадання та медицину. Тому греки завжди намагаються повернутися до витоків традиції: від Платона до Піфагора, від Піфагора до Орфея. Поруч з одкровеннями такого роду потрібно завжди враховувати ще пророцтва богів, проголошені у різні способи в різних святилищах, зокрема, у Дельфах, давню мудрість, а також зовсім нещодавні пророцтва, такі як пророцтва Дідіма чи Клароса[458]. Шукають також одкровення, отримані варварами, євреями, єгиптянами, асірійцям чи жителям Індії. «Халдейські пророцтва», здається, були написані та подані як одкровення у II столітті після Різдва Христового. Неоплатоніки розглядали їх як священне Письмо. Чим старішим є філософське чи релігійне вчення, чим ближчим воно є до первісного стану людськості, в якому Розум ще перебував у всій своїй чистоті, тим істиннішим і шанованішим воно є. Історична традиція, таким чином, є критерієм істини; істина і традиція, розум та авторитет ототожнюються. Антихристиянський полеміст Цельс назвав свій твір «Істинний Логос», маючи на увазі під цією назвою «давню норму», «істинну традицію». Пошук істини, таким чином, може полягати лише у витлумаченні явленої та вже існуючої даності. Схоластика цієї доби намагатиметься примирити усі ці авторитети, з метою вивести таким чином своєрідну загальну систему філософії[459].

Життєвий вибір

Отже, філософії навчаються, коментуючи тексти і, потрібно уточнити, коментуючи у водночас дуже технічний і дуже алегоричний спосіб, однак, зрештою (і тут ми зустрічаємо традиційну концепцію філософії), як говорив філософ Тавр, все це роблять для того, «щоб стати кращим та поміркованішим». Вивчати філософію, навіть читаючи та коментуючи тексти, означає водночас вивчати спосіб життя та практикувати його. Якщо вправляння в коментуванні розглядати формально, саме по собі, то воно, так само як і вправляння в діалектиці, вже є вправою, що формує, оскільки це вправляння розуму, запрошення до скромності, елемент споглядального життя. Більше того, зміст коментованих текстів, незалежно від того, йдеться про тексти Платона чи Аристотеля, Хрісіппа чи Епікура, запрошує до трансформації життя. Стоїк Епіктет дорікає своїм учням за те, що вони пояснюють тексти лише для того, щоб похизуватись, і говорить їм: «Коли мене прохають прокоментувати Хрісіппа, я швидше не пишатимусь, а червонітиму, якщо не можу продемонструвати поведінку, яка відповідає його повчанням і узгоджується з ними»[460].

Згідно з Плутархом, у Платона та Аристотеля філософія сягнула кульмінації в «епоптиці[461]», тобто, як це буває у містеріях, у вищому одкровенні трансцендентної реальності. Відтак, з початку II століття після Різдва Христового (і цьому є численні свідчення[462]), філософія, здається, мислилась як духовний шлях нагору, чому відповідала ієрархія частин філософії. Етика забезпечувала початкове очищення душі; фізика відкривала, що світ має трансцендентну причину і запрошувала, таким чином, досліджувати нетілесні реалії; метафізика чи теологія, що називалася також епоптикою, оскільки була, як і у містеріях, вершиною посвяченості, зрештою, приносила споглядання Бога. Щодо вправляння в коментуванні, аби пройти цей духовний шлях, потрібно було у певному порядку читати тексти, які підлягали тлумаченню.

У випадку Платона починали з моральних діалогів, особливо з «Алківіада», який розглядає самопізнання, та «Федона», який запрошує відірватися від тіла; потім переходили до фізичних діалогів, таких як «Тімей», з метою навчитися долати чуттєвий світ і, зрештою, піднімалися до діалогів теологічних, таких як «Парменід» чи «Філеб», щоб відкрити Єдине та Благо. Ось чому коли Порфирій, учень Плотина, видавав трактати свого учителя, які до цього моменту були доступні лише посвяченим учням, він упорядкував їх не відповідно до хронологічного порядку написання, а відповідно до етапів духовного поступу: перша з «Еннеад», тобто дев’ять перших трактатів, об’єднує тексти, що мають етичний характер; друга та третя «Еннеади» стосуються чуттєвого світу і того, що є в ньому, а отже, відповідають фізиці як частині філософії; четверта, п’ята і шоста «Еннеади» мають предметом божественні речі: душу, Інтелект та Єдине — вони відповідають епоптиці. Питання витлумачення творів Платона, які Плотин розглядає в цих різних «Еннеадах», досить добре відповідають тому порядкові прочитання діалогів Платона, який пропонувався у платонічних школах. Поняття духовного поступу передбачало, що учні могли починати вивчення якогось твору лише тоді, коли дійшли до інтелектуального та духовного рівня, що уможливлював отримання користі від