Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

й плаче. Перед нею стоїть маленька темношкіра жіночка з красивими довгими дредами, лагідно їй щось говорить та куйовдить волосся на голові. Від вологої жовтої плитки відлунює звук схлипувань Інґрід. Хочу звідси вийти, однак мої рухи приваблюють їхню увагу. Вони дивляться на мене. Інґрід має жахливий вигляд. Уся її німецька велич щезла, її обличчя набрякло та почервоніло, макіяж потік. Дивиться на мене порожніми холодними очима. Темношкіра жінка підходить до мене. Вона гарненька, тендітна, чорна та сумна. Стає близько біля мене та спокійно промовляє:

– Сестро, як тебе звати?

– Клер, – трішки вагаючись, зрештою відповідаю.

Вона знову дивиться на Інґрід.

– Клер, мудра людина з півслова втямить. Ти влазиш туди, куди не слід. Від Генрі не варто очікувати нічого хорошого. Проте очікувати не варто Інґрід. А ти будеш дурепою, якщо зв’яжешся з ним. Чуєш, що я кажу?

Не хочу далі слухати, проте нічого не можу з собою вдіяти.

– Про що ти говориш?

– Вони збиралися одружитися. А потім Генрі лишає її, каже, що йому дуже шкода і щоб вона не переймалась та просто забула. Я пояснюю, що без нього їй буде краще, та вона не слухає. Він погано до неї ставиться, п’є так, наче більше ніколи не буде бачити алкоголю, спить з усім, що рухається. От такий Генрі! Коли будеш ридати через нього, навіть не кажи, що тебе не попереджали. – Різко повертається та йде до Інґрід, яка з невимовним розпачем усе ще дивиться на мене.

Мабуть, я надто витріщаюся на них.

– Пробачте, – кажу й утікаю.

Блукаю коридорами та врешті знаходжу нішу, порожню, якщо не брати до уваги молоденьку дівчину-гота з запаленою цигаркою в руці, що відключилась на вініловому диванчику. Забираю в неї недопалок та гашу об загиджену плитку. Сідаю на бильце диванчика й відчуваю, як спиною від самого куприка вібрує музика. Відчуваю її навіть у зубах. Все ще хочу до вбиральні. Дуже болить голова. Хочу плакати. Не розумію, що, власне, сталося щойно. Тобто розумію, але не знаю, що мені з усім цим робити. Чи просто забути, чи засмутитися, чи вимагати від Генрі пояснень, чи що? А що, власне, я очікувала? О, як би я хотіла відправити листівку в минуле, тому сучому сину, Генрі, якого ще не знаю, де би було написано: «Нічого не роби. Чекай на мене. Шкода, що тебе тут нема!»

З-за рогу просовує голову Генрі.

– Ось ти де! А я вже думав, що загубив тебе.

Волосся коротке. Або за останні півгодини Генрі підстригся, або переді мною мій улюблений загублений у часі чоловік. Зіскакую з місця й кидаюсь до нього.

– Ого, гей, я теж радий тебе бачити…

– Сумувала за тобою. – Я вже плачу.

– Ти ж безперервно була зі мною кілька тижнів!

– Знаю, але ти – не ти, поки що – ну, маю на увазі, що ти інший. Чорт.

Спираюсь до стіни, Генрі притискає мене. Цілуємося, потім Генрі починає лизати моє лице, мовби кішка, яка щойно народила. Намагаюся мурчати та сміюся.

– Ну ти й козел! Намагаєшся відволікти мене від своєї огидної поведінки.

– Якої поведінки? Навіть не знав, що ти існуєш. Я був нещасний, зустрічаючись з Інґрід. Потім зустрів тебе. Я порвав з нею менш ніж за добу після того. Невірність же не стосується минулого, правда?

– Вона сказала…

– Хто сказав?

– Темношкіра жінка, – показую на собі її зачіску, – невисока, великі очі, дреди…

– О, Боже! Це ж Селія Етлі. Вона мене ненавидить. Вона закохана в Інґрід.

– Вона сказала, що ти збирався одружитися з Інґрід. Що ти весь час бухаєш, трахаєш усіх підряд, і взагалі – препаскудна людина, і мені треба тікати від тебе. Саме це вона сказала.

Генрі розривається між радістю та скептицизмом.

– Що ж, дещо з цього дійсно правда. Я справді трахав усіх підряд, багатьох, і мене дійсно знають як віртуозного пияка. Але ми не були заручені. Ніколи я не був настільки божевільним, щоб одружуватися з Інґрід. Разом ми були надзвичайно нещасними.

– Але чому тоді…?

– Клер, украй мало людей зустрічають свою другу половинку у віці шести років. Тобі потрібно якось пройти цей період. Інґрід була дуже терпеливою. Аж занадто. Постійно мирилася з моєю дивною поведінкою, мала надію, що колись я приведу себе у форму та одружуся з цією мученицею. А коли хтось настільки терпеливий, ти повинен бути вдячним, а потім мусиш зробити йому боляче. Розумієш?

– Думаю, ні, це не для мене. Я про таке не думаю.

– Дуже мило з твого боку не замислюватися про сплутану логіку більшості стосунків. Повір мені. Коли ми зустрілися, я був вичавлений, як лимон, знищений та проклятий. А зараз намагаюсь зібратися, бо бачу, що ти – справжня людина, і я хочу бути таким самим. Я намагаюся стати таким; так, щоб ти навіть не помічала моїх зусиль, тому що поки не зрозумів, що між нами не повинно бути жодних умовностей. Від того, з ким ти спілкуєшся в 1991 році, до того, хто розмовляє з тобою зараз, у 1996-му – довгий шлях. Ти мусиш попрацювати наді мною, самому мені не впоратися.

– Так, але це важко. Я не звикла бути наставником.

– Коли тобі бракуватиме сил, подумай про всі ті години, які я провів та проводжу з маленькою тобою. Математика та ботаніка, письмо та історія Америки. Можеш обзивати мене французькою мовою, бо це я був там з тобою та тренував тебе цьому.

– Це також правда. Il a les défauts de ses qualités[37]. Та можу посперечатися, набагато легше навчити всьому цьому, аніж навчити, як бути щасливим.

– Ти робиш мене щасливим. А от бути гідним цього щастя – ось, що найскладніше. – Генрі грається моїм волоссям, закручуючи його у маленькі вузлики. – Слухай, Клер, збираюся віддати тебе тому бідному imbécile[38], з яким ти прийшла. Сиджу там наверху, сумую та дивуюся: де ж то ти є.

Раптом усвідомлюю, що у своїй радості бачити мого майбутнього Генрі, зовсім забула про свого теперішнього. Мені стає соромно. У мене майже материнське бажання втішити того дивного хлопця, який на моїх очах перетворюється на чоловіка. Того, хто цілує мене та лишає зі вказівками гарно поводитися. Піднімаюся сходами та бачу свого майбутнього Генрі, який брикає у самій гущі панків. Рухаюся, наче у мареві, у пошуках Генрі, який був моїм саме тут і саме тепер.

Святвечір, 3

Вівторок, середа, четвер, 24 грудня, 25 грудня, 26 грудня 1991 року (Клер двадцять,