Читати книгу - "Зелена миля"

той темнявий вам робити? — спитав Делакруа. — То бути якесь грі-грі?[33]

Промовлене з тим кейдженським акцентом, «грі-грі» римувалося з «пі-пі».

— Деле, я не розумію, про що ти говориш.

— Диявол! Не знати ви! Погляніти на себе! Усе змінено! Навіть ходити по-іншому, начальнику!

Моя хода, мабуть, і справді змінилася. У паху розливалося блаженство спокою, відчуття тиші, таке виразне, що межувало з екстазом. Мене зрозуміє кожен, хто потерпав від сильного болю, а потім вилікувався.

— Деле, все гаразд, — наполягав я. — Джону Коффі жахіття наснилося, от і все.

— Він грі-грі! — обурено вигукнув Делакруа. На верхній губі в нього розсипалися бісеринки поту. Він бачив небагато, але навіть побаченого вистачило, щоб перелякати його до смерті. — Чаклун вуду!

— Чому ти так вирішив?

Делакруа зняв рукою мишу з плеча. Огорнув її пальцями в долоні й підніс до обличчя. З кишені витяг рожевий кавалок — один зі своїх м’ятних льодяників. Простягнув його, але миша спершу проігнорувала, натомість витягуючи шию до Делакруа, нюхаючи його віддих так, як хтось міг би втягувати носом аромат букету квітів. Очиці — краплинки нафти — звузилися й заплющилися з виразом, близьким до екстазу. Делакруа цьомнув мишу в носа, і миша дозволила себе цьомнути. А потім узяла запропоновану цукерку й заходилася енергійно гризти. Хвильку помилувавшись, Делакруа підвів погляд на мене. І раптом до мене дійшло.

— Тобі мишак сказав? — спитав я. — Правильно?

— Oui[34].

— Так само, як нашепотів своє ім’я.

— Oui, на моє вухо нашепотіти мені.

— Деле, лягай, — сказав я. — Перепочинь. Усе це перешіптування, певно, таке виснажливе.

Він сказав ще щось — мабуть, звинуватив мене в тому, що я йому не вірю. Але його голос знову долинав наче з великої далини. І, повертаючись до столу чергового, я вже не те що йшов — я летів чи, може, навіть не рухався, а камери просто пропливали повз мене з обох боків, як кіношні декорації на прихованих коліщатках.

Я почав сідати, як звичайно, але на півдорозі коліна підігнулись і я гепнувся на сидіння стільця. Якби стільця піді мною не було, то гепнувся б прямо на підлогу, без жодних варіантів.

Я тупо сидів, прислухаючись до відчуття тиші в паху, там, де якихось десять хвилин тому палахкотіла лісова пожежа. «Я ж поміг, правда?» — сказав Джон Коффі. І то таки була правда, її підтверджувало моє тіло. Але душевний спокій — це вже зовсім інша річ. У цьому він зовсім не поміг.

Мій погляд упав на стосик форм під жерстяною попільничкою, яку ми тримали в кутку столу. «РАПОРТ ЧЕРГОВОГО» було видрукувано вгорі, а майже на середині аркуша йшов порожній блок із підзаголовком «Доповідь про всі незвичайні випадки». У цьому блоці я збирався описати барвисте і сповнене екшену прибуття Вільяма Вортона. Але що, як я опишу також і те, що зі мною сталося в камері Джона Коффі? В уяві я вже бачив, як беру олівець — той, кінчик якого вічно лизав Брутал, — і пишу одне слово великими літерами: ДИВО.

Це мало би бути кумедним, але я не всміхнувся. Зненацька мною опанувала впевненість, що я зараз розплачуся. Я затулив обличчя долонями, затиснув рот, щоб жоден схлип не вирвався (не хотів ще раз налякати Дела, бо він потроху вже заспокоювався), але ридань не було. Так само, як і сліз. Трохи так посидівши, знову опустив руки на стіл і склав їх одна на одну. Я не знав, що відчуваю, і в голові пульсувала єдина чітка думка — бажання, щоб ніхто не зайшов у блок, доки я трохи не опаную себе. Бо боявся того, що люди могли побачити на моєму обличчі.

Я підтягнув до себе поближче форму рапорту. Зачекаю, коли ще трохи заспокоюся, і тільки потім візьмуся писати про те, як наша остання вередлива дитина ледве не задушила Діна Стентона. Але тим часом можна позаповнювати різні бюрократичні бздури. Я думав, що мій почерк матиме дивний — непевний — вигляд, але слова виходили більш-менш звичайними.

Приблизно за п’ять хвилин після початку я поклав олівець і пішов у ватерклозет, що прилягав до кабінету, щоб відлити. Нагальної потреби не було, але я подумав, що непогано було б перевірити відчуття. Стоячи над унітазом і чекаючи, коли поллється сеча, я відчув упевненість у тому, що біль буде такий самий, як і вранці, нестерпний, наче каналом донизу проходять крихітні скалки товченого скла; що Коффі лише загіпнотизував мене, та й усе. І від цього мені б полегшало — усупереч болю.

Та тільки болю не було, а в унітаз потекла прозора рідина, без жодних ознак гною. Я застебнув ширіньку, потягнув за ланцюг зливного бачка, повернувся до столу чергового і знову сів.

Я знав, що сталося; знав, напевно, навіть тоді, коли намагався себе переконати в тому, що мене загіпнотизували. Я пережив зцілення, автентичне «Славте Ісуса, Господь-бо Могутній». У дитинстві я ходив до баптистських і п’ятдесятницьких церков (до тих чи інших, залежно від примх матері та її сестер певного місяця), тому історій про «Славте Ісуса, Господь-бо Могутній» і чудесні зцілення чув дуже багато. Я не в усі вірив, але багато моїх знайомих вірили. Героєм однієї з таких історій був Рой Делфайнз, який жив із сім’єю десь за дві милі дорогою від нас, коли мені було років із шість. Делфайнз відрубав маленькому синові пальчик сокирою. Це лихо сталося на задньому дворі, коли хлопчик несподівано ворухнув рукою, якою тримав на колоді дровиняку, поки тато її розрубував. Рой Делфайнз розповідав, що тієї осені та зими він практично протер колінами килим — і навесні пальчик у малого відріс. Навіть із нігтем. Я повірив Рою Делфайнзу, коли він свідчив про це на четвергових радіннях. У його словах була якась проста неприкрита щирість, коли він стояв і розповідав, тримаючи руки глибоко в кишенях робочого комбінезона, і годі було йому не повірити. «Йому свербіло, коли тамтой палець поліз, не спало дитя ночами, — звірявся Рой Делфайнз, — але воно знало, шо це Господня сверблячка, і хай вона буде». Славте Ісуса, Господь-бо Могутній.

Історія Роя Делфайнза була однією з багатьох; чудеса і зцілення були традицією часів мого зростання. Я виріс, вірячи у грі-грі (тільки ми це вимовляли «гріс-гріс», щоб римувалося з «кіс-кіс»), воду з гнилого пенька від бородавок, мох під подушкою, щоб полегшував біль від втраченого кохання, і, авжеж, у те, що ми називали марою. Але я не вірив, що Джон Коффі — чаклун вуду. Я