Читати книгу - "Рембо"

став серйозним.

Будівлі військової бази. Злітна смуга перетинає поле, оточене лісистими схилами. До самого обрію, наскільки сягає погляд, здіймаються вкутані сірим перловим серпанком зубцюваті вершини, що нагадують пейзаж на японській акварелі.

База здавалася покинутою. Дахи казарм і ангарів схоплені іржею. Але спускаючись усе нижче й нижче, він помітив, що злітна смуга підтримується в ідеальному стані. Біля входу в один з ангарів зібралася купка людей, від якої відокремилися двоє — один у формі, інший у звичайній сорочці з закоченими рукавами та недбало зав’язаній краватці. Той, що був у цивільному, квапливо покрокував до вертольота.

Рембо легко посадив вертоліт, із задоволенням відзначивши точність посадки. Він виключив двигун. Пил, піднятий його машиною, повільно осідав. Рембо стяг із себе навушники та зіскочив на землю. Тиша в перший момент оглушила його.

Якого… якого диявола ти влаштовуєш цю виставу?

Його сорочка під пахвами змокла від поту.

Доповідаю, як наказано, сер.

Ах, тобі наказано! — Голос Мердока зірвався на крик. — Не валяй дурня. А хто в Бангкоку водив за ніс моїх людей?!

На обличчі Рембо з’явилося непідроблене здивування.

Утекти від спостереження… — Мердок обірвав себе.

У чому справа, Мердоку? — запитав Траутмен, який підійшов до них. — Невже ви визнаєте, що стежили за ним?

Але навіщо ви стежили? — здивовано запитав Рембо. — Не розумію. Я ж бачився зі зв’язковим. Як домовлялися.

У Мердока вирвався стогін розпачу.

Ти маєш рацію, Джоне, — зазначив Траутмен, — а що якщо…

Мердок перевів здивований погляд із Траутмена на Рембо.

…Припустимо, звичайно, — продовжував Траутмен, — що ти помітив спостереження та постарався втекти від нього перш, ніж дійдеш до зв’язкового. Чому?

Ми припускаємо чи стверджуємо? — поставив запитання Рембо.

Саме так. Припускаємо.

Тоді, якщо припустити, що я помітив хвіст, із таким же успіхом можна припустити, що його помітив і хто-небудь ще. Ви самі сказали, що до американців у Таїланді зараз ставлення підозріле. Так що якщо я відірвався від своїх, то і від чужих, можливо, теж. Та й вам, як я розумію, теж ні до чого, щоб інші знали, куди я прямую, правильно?

Хитрун. Ну, хитрун, — скривився Мердок.

Він із полегшенням кивнув.

Оді Мерфі нарешті з’явився, так що цю розвалину можна відправити на смітник, — заявив він, кивнув у бік вертольота й, обганяючи своїх супутників, швидко пішов до темного входу в ангар.

Йдучи слідом за Мердоком, Рембо з цікавістю озирався на всі боки. Справа виднівся прикритий маскувальною сіткою величезний вертоліт «Агаста 109» без розпізнавальних знаків. У задньому двигуні копирсалися двоє техніків. В іншому навіть дуже спостережливий погляд не знайшов би на базі нічого підозрілого.

Він примружився, увійшовши в темний ангар, і зупинився вражений.

Просторе приміщення наповняв гул приладів. Металеві стіни нашпигованого найскладнішою електронікою залу вібрували. У глибині мерехтіли примарним світлом відеомонітори. На екранах комп’ютерів з’являлися та зникали лиховісні зеленуваті відблиски. Працювали радари. Усе це нагадувало склад, набитий устаткуванням для найсучасніших станцій перехоплення та зв’язку.

Хто це? — запитав один із техніків.

Поповнення прибуло, — відповів другий.

Нічого собі поповнення. Ну й вигляд у нього.

Проходячи повз техніків, Мердок гукнув чоловіка, який вивчав показання приладів. Той кивнув і рушив до Рембо.

Американець. Високий, із грубими рисами обличчя. Джинси й формена сорочка ВПС, закочені рукави якої оголювали могутні біцепси, прикрашені татуюванням.

Доторкнувшись двома пальцями до бейсбольної кепки з написом «Доджерс», він сказав:

Хелоу, мене звати Еріксон. Ласкаво просимо в пекло.

Рембо свердлив його пильним поглядом, немов зустрівся

з незвичайним різновидом людської породи.

Еріксон продовжував посміхатися, начебто не помічав настільки явного інтересу до своєї персони.

Значить, це тебе вибрали? Пощастило тобі, як потопельникові. Гіршого завдання в мене не було. Може, хоч після цього відправлять відпочити куди-небудь на південь Франції.

Це точно. На Блакитний берег,

То ти — Рембо? Я про тебе багато чув. Ти побував у серйозних пригодах. Це мені до душі. Відчувається почерк.

Так? І який же?

Облишмо це. Поговоримо потім. Зараз мені треба відігнати твою калошу. Між іншим, забезпечити твоє перекидання доручено мені.

Що-о-о?

Еріксон пройшов повз Рембо, направляючись до його вертольота, що стояв на злітному майданчику. Вийшовши з ангара, він обернувся й крикнув:

Загалом, я твій пілот. Звикай до цієї думки. Тут у нас не рай, але краще, ніж у в’язниці.

Чому ти вирішив, що я був у в’язниці?

Рембо, насупившись, спостерігав, як Еріксон заліз у кабіну його ЮХ-1Д. Потім похмуро запитав Траутмена:

І це — пілот?

Мердок відкрив рот, але Рембо вже поставив наступне запитання:

Давно ви тут осіли?

Мердок кинув на нього підозрілий погляд, немов очікуючи підступу.

Зачекай-но… скільки ж це… — прошамкав він, — не все, звичайно, вийшло відразу, але… — Він розстібнув ґудзик мокрої від поту сорочки та закінчив із певним викликом:

Двадцять дві години. Не покладаючи рук.

Рембо оглянувся й схвально зазначив:

Відмінна робота!

Мердок набундючився та вказав на двері в дальньому кінці приміщення:

Ходімо в мій барліг.

РОЗДІЛ 6

Вони опинилися в кімнаті футів із десять шириною, стіни якої були обшиті грубими дерев’яними панелями. Лампа, закріплена на металевій поверхні столу, освітлювала панель комп’ютера й досить високий стос документів. Обстановку довершували кілька металевих стільців, довгий ряд залізних полиць, набрякла від вологи карта на стіні, два вентилятори й автомат для кока-коли.

Тут пахло пилом. Мердок підійшов до карти, плануючи почати інструктаж, але хід його думок, очевидно, круто змінився, і він обернувся до Рембо.

Перш ніж ми перейдемо до справи, необхідно дещо прояснити. Рембо, ми з тобою із самого початку, скажімо так, не дуже поладили. Бачиш, я визнаю це. Почалося все ще у в’язниці, потім у навчальному центрі. Ти не любиш, як ти кажеш, цереушників. Напевно, причини для цього в тебе є. Але не квапся з висновками. Ти знаєш про мене набагато менше, ніж знаю про тебе я. Я як слід понюхав пороху в другому батальйоні третього полку морської піхоти. У шістдесят шостому ми стояли в Квон Тьєн, і, повір мені, я не з тих офіцерів, які відсиджувалися в кущах, поки їхні хлопці йшли під кулі. Я знаю, що таке війна, не з чуток. У мене кілька бойових нагород. Пурпурне Серце, і не одне. Ночами крики поранених усе ще лунають у мене у вухах. Повір, я прекрасно розумію, що діється в тебе в душі, та й у всякого, хто пройшов війну. Може, спочатку уряд і справді робив недостатньо для своїх ветеранів. Може, люди надто швидко забули про них. Але часи