Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

надзвичайного: ні в провідниках та носіях, які змагалися з засувками й відчиняли двері, ні в чоловіках і жінках (деякі були у військових формах), що потоком вивалили надвір і розчинилися в юрбі, та навіть у вісьмох сторожких дітях, які вервечкою вийшли з вагона першого класу й стояли, кліпаючи, у розсіяному світлі платформи. Їхні спини тулилися одна до одної, утворюючи захисне коло. Собор шуму й диму, в якому вони опинилися, приголомшував.

Звичайної днини до групи дітей, таких заблукалих і жалюгідних на вигляд, як ці, неодмінно підійшов би добрий дорослий і запитав, що в них сталося, чи потрібна їм допомога і де їхні батьки. Але того дня на платформі юрмилися сотні дітей, таких самих заблукалих і жалюгідних. Тож ніхто не звернув особливої уваги на маленьку дівчинку зі сплутаним каштановим волоссям і у високих черевиках із заклепками чи на те, що її черевики не торкалися землі. Ніхто не помітив місяцеликого хлопчика у кашкеті чи бджолу, яка неквапом вилетіла у нього з рота, скуштувала повітря з присмаком сажі й пірнула туди, звідки прилетіла.

Нічий погляд не затримався на хлопчикові з очима, обведеними темними колами, і на глиняному чоловічку, який визирнув з його кишені та одразу ж і сховався, коли хлопчик заштовхнув його назад пальцем. Так само й хлопчик, одягнений з голочки в замащений брудом, але гарно пошитий костюм і увігнутий циліндр, зі змученим і видовженим від недосипання обличчям, бо він уже багато днів поспіль не дозволяв собі поспати — так боявся своїх снів.

Усі погляди байдуже ковзали по дебелій дівчинці в пальті й простій сукні. Статурою вона була схожа на добрячий стос цегли, а на спині несла прив’язаний пароплавний кофр завбільшки мало не як вона сама. Жодна людина з тих, що її бачили, й подумати не могла, яка колосально важка та валіза, чи що там усередині, чи чому з одного боку на ній пробито безліч крихітних дірочок. Без уваги перехожих лишився і молодий чоловік, що стояв поряд, такий закутаний у шарфи й куртку з каптуром, що не видно було ні клаптика його шкіри, хоча надворі був початок вересня й погода досі тішила теплом.

А ще там був хлопчик-американець, такий пересічний на вигляд, що ніхто на нього й не глянув, такий явно нормальний, що погляди людей на ньому не затримувались, хоча він людей вивчав уважно: ставши навшпиньки, крутив головою на всі боки, прочісував платформу поглядом, як вартовий. Дівчина, яка стояла біля нього, міцно стискала руки, щоб сховати цівку диму, що вперто куріла довкола нігтя на її мізинці (часом, коли вона була засмучена, таке ставалося). Вона спробувала потрусити пальцем так, як гасять сірник, потім дмухнула на нього. Коли це не допомогло, вона засунула палець у рот і видихнула через ніс кільце диму. Цього теж ніхто не бачив.

Власне, ніхто не дивився на дітей з вагона першого класу поїзда о восьмій тридцять досить уважно, щоб помітити в них щось дивне. І це їх цілком влаштовувало.

Розділ восьмий

Емма підштрикнула мене ліктем.

— Ну?

— Ще хвилину, — сказав я.

Бронвін поставила валізу на платформу, і тепер я стояв на ній, на цілу голову вищий за натовп на вокзалі, і ковзав поглядом по мінливому морю облич. Довга платформа аж кишіла дітьми. Вони ворушилися, ніби амеби під мікроскопом, і ряд за рядом розчинялися у димовій завісі. Обабіч платформи причалювали грізні чорні поїзди й нетерпляче цих дітей заковтували.

Я спиною відчував погляди своїх друзів — вони дивились, як я сканую юрбу. Я повинен був визначити, чи є десь у цій велетенській сипучій масі потвори, які хочуть нас убити. І визначити це я мав лише поглядом, звіряючись із невиразним відчуттям у животі. Зазвичай близька присутність порожняка озивалася болем і була очевидна. Але в такому величезному обширі, як цей, серед сотень людей, моє застереження могло прозвучати шепотом, не більше, стати найлегшим уколом, який легко проґавити.

— А витвори знають, що ми приїхали? — тихо спитала Бронвін, боячись, що її можуть почути нормальні… або ще гірше — якийсь витвір. У них усюди в місті були вуха. Принаймні таку думку нам втовкмачили у голови.

— Із тих, хто міг знати, куди ми їдемо, ми вбили всіх до одного, — гордо заявив Г’ю. — Тобто я вбив.

— А це означає, що шукають вони нас ще активніше, — присадив його Мілард. — І тепер вони хочуть чогось більшого за птаху. Вони хочуть помсти.

— Саме тому ми й не можемо стирчати тут вічно. — Емма постукала мене по нозі. — Ти скоро?

Фокус уваги змістився. Я загубив те місце в юрбі, куди дивився. Почав спочатку.

— Ще хвилинку, — попросив я.

Мене особисто найбільше турбували не витвори, а порожняки. На той час я вже вбив двох, і кожна зустріч мало не оберталася смертю для мене. Моя удача (якщо це завдяки їй я досі був серед живих) мусила вже закінчуватися. Ось чому я був рішучо налаштований більше не дозволяти порожнякам заскочити мене зненацька. Я робитиму все від мене залежне, щоб відчувати їх на відстані й уникати контакту. Звісно, тікати від бою — це безславно, та слава мене не цікавила. Я хотів лише вижити.

Але справжню небезпеку таїли в собі не фігури на платформі, а сутінки, які клубочилися між ними й за ними. Темрява на полях. Саме на ній я зосередив увагу. Коли я скерував своє чуття у натовп таким чином, щоб обмацати віддалені закапелки в пошуках слідів небезпеки, то відчуття було таке, ніби душа відділилася від тіла. Кілька днів тому я ще не зміг би такого зробити. Здатність скеровувати Чуття на зразок прожектора — то було щось нове.

Цікаво, що ще мені належало дізнатися про себе?

— Порядок. — Я зліз із валізи. — Порожняків нема.

— Це я й сам тобі сказав би, — пробурчав Єнох. — Якби вони тут були, то вже давно б нас зжерли!

Емма відвела мене вбік.

— Якщо ми хочемо мати шанс уціліти у цій битві, ти маєш працювати швидше.

Із тим самим успіхом можна було відправляти на змагання в Олімпійських іграх людину, яка тільки-но навчилася плавати.

— Я стараюся.

Емма кивнула.

— Я знаю. — Вона повернулася до решти й клацнула пальцями, щоб закликати їх до уваги. — Ходімо до тієї телефонної будки. — Вона показала на високу червону будку на іншому боці платформи, ледь помітну крізь потік люду.

— А кому подзвонимо? — поцікавився Г’ю.

— Дивний пес сказав, що на всі лондонські контури напали, а