Читати книгу - "Мертві квіти"

Та й вiн звиклий до такого. Вони ж по моргах їздять, усяке бачать. Що йому…

Усе збiгалося. Ратушняк також згадував про вiзит прокурора якраз пiд час «процедури».

— А коли ж прокурор приходив? Можете згадати? — з надiєю промовив Стас.

— Пе-евно! — розвела руками жiнка. — Вже не молода, але склерозу ще не маю! Ближче до вечора. Десь пiв на шосту я вже зайшла. I то я була одна з перших! Усi ж боялися, не знали що там Нiла може вичудити. А ми з Ганькою Качаровською пiшли. Ніла тiльки зиркала невдоволено. Але хiба ж заборониш людям до мерця йти! Та хто вона взагалi така, якщо подумати!

— Ближче до теми, — попросив Стас. — То коли пiшов лiкар?

— Та за пiвгодини перед нами й забрався. Одразу пiсля Мамчура.

Виходило, Ратушняк майже цiлий день робив у хатi невiдомо що i лише надвечiр, виконавши свої прямi обов'язки, пiшов. I Мурашевичка знала про те, чим вiн займався. Та, на жаль, розповiсти вже не зможе.

Залишався тiльки старий лікар, пiдходи до якого знайти було ой як нелегко! Вiд жаги дiї Стас мало не закрутився дзиґою на мiсцi. Невже цей маразматик причетний до дядькової смертi? А що такого у пакетi мiг вiн винести пiсля бальзамацiї? Ну, не пляшку — безперечно. Чи не те бува, що до пори, до часу зберiгалося у футлярi вiд баяна? А Мамчур? Його вiзит до померлого красномовно пiдтверджував якусь зацiкавленiсть принаймнi до будинку. А може й не лише! Чи не ота надмiрна кiлькiсть охочих придбати дiм укоротила життя дядьковi? Вiдчуття, що завдяки Ратушняковi могло б усе розкритися одразу, охопило з неймовiрною силою. Усе бачив, напевно, ще й допомагав. Тодi не скаже нiчого. Хто схоче добровiльно рубати пiд собою гiлку! Марно…

— А взагалi-то вас шукали… — загадково дивлячись кудись у стiну, на прощання згадала Курилиха.

Жiнка так i зиркала на нього з-пiд лоба, досi, напевно, сумнiваючись, варто говорити про це чи нi.

— Хто? Коли? — не зрозумiв Стас.

— А от якраз тодi. Як уночi мiлiцiянти забрали i два днi вас не було. Приїжджав чоловiк. Огрядний такий, iнтелiгентний, ну, справжнiй пан, словом. Не такий, як нашi пани. З пана пан, не з хама…

— Ви звiдки знаєте, з кого? — здивувався Стас.

— А то зразу видно! — не вгавала баба. — На таксi приїхав, до хати вашої стукав. Потiм таксист до мене пiшов питати. А вiн сам не питав, стояв бiля машини.

— I що ви таксистовi сказали?

— А що бачила, те й сказала, — розвела руками Курилиха. — До мiлiцiї повезли. А що ж я мала? Може у пана того що важливе було для вас.

Поїдаючи бабу очима, вiн слухав про сивi бакенбарди i бiлi руки приїжджого, котрий упродовж розмови не вставив жодного слова, а лише оглядав похмуру будiвлю. До усього невiдомого додавався заїжджий аристократ, який полюбляв користуватися таксi. Чому голова — не комп'ютер?!

Питань ставало стiльки, що здавалося, для їх розв'язання не вистачить i життя.

XXXVIII

— Алла Сергiївна як завжди пише, — прокоментував Стас, заходячи до ординаторської неврологiчного вiддiлення. — Вiдпочиньте трохи.

— А що ж нам робити? — посмiхнулась завiдувачка. — Ми не оперуємо. Обiйшла хворих, а далi писанина-писанина. До речi, нiколи не розумiла — а ви от, хiрурги, якщо день «вiдстояли», то коли потiм пишете?

— Ось! — зрадiв Стас. — Хоч хтось зацiкавився нелегким життям хiрургiв. Я й сам не розумiю коли. Писанина та сама i стiльки ж. Якось крутимося. Хочу запитати одну рiч. Ви знали мого покiйного дядька, колишнього директора музею?

— Так щоб дуже добре, то нi, — похитала головою вона, — але… До речi, оглядала його не так давно. Вiн зi стенокардiєю у терапiї лежав. Вiра мене на консультацiю кликала.

— А Мурашевич Неонiлу Йосипiвну також знали? Ту, що недавно машина збила?

— Моя вчителька мови i лiтератури, ще зi школи, — скрушно хитаючи головою, промовила Алла Сергiївна. — Такi вчителi — рiдкiсть.

— I обоє вони, — вiв далi Стас, — нi вона, нi дядько, не вашi пацiєнти, так?

— Начебто… — розгублено вiдповiла лiкарка. — А чому ви питаєте?

— Знайшов купу лiкiв, — пояснив Стас. — Церебролiзин i ще крутiше. Усе дороге i свiже, нещодавно куплене.

— Та нi, — повторила завiдувачка. — Мироненко точно не хворiв, я ж дивилася його. А Неонiла Йосипiвна… Гадаю, якби що — звернулася б саме до мене.

— Алло Сергiївно, а може хтось iз них вiдвiдував хворого у вашому вiддiленнi? Нiхто не лежав iз паралiчем нiг пiсля травми хребта?

— Нi, — упевнено промовила вона. — За останнiй час таких не було.

— За останнi пiвроку, — уточнив Стас.

— Гарантовано — нi.

Ситуацiя ускладнювалася. Такий хворий мiг перебувати у будь-якому неврологiчному вiддiленнi будь-якої районної або обласної лiкарнi. А скiльки таких по країнi!

У бажаннi вчепитися хоч за щось, Стас набрав обох друзiв покiйного Мироненка. У їхнiх сiм'ях нiхто не мав подiбних проблем. Кому iще мiг допомагати дядько Тарас?

Оленка зателефонувала по обiдi. «Обшук» у помешканнi Мурашевички справдi затягся аж занадто, в основному через бiблiотеку. Книжок було багато. Тi, що не помiстились у кiмнатi господинi, стояли на стелажах в Оленчинiй, займаючи цiлу стiну. З ними вона й застрягла: все — означає все.

— Стасику, я папiрець знайшла дивний. — Схвильовано пояснювала вона. — Якiсь незрозумiлi позначки, нiби код. Не знаю, що це могло б означати. На чистому стандартному листку записано.

— I де воно лежало?

— У книжцi сонетiв Iвана Франка мiж сторiнками. Йосипiвна Франка полюбляла. I цю книжку я не так давно у неї бачила.

— Розберемось, не загуби тiльки, — попросив Стас. — Я приїду одразу пiсля роботи.

— Ой, найголовнiше забула, — згадала Оленка. — Там ще й дата стоїть. Знаєш яка?

Вiд цих слiв похололо у грудях i проковтнулося само.

— Не тягни, сонечко, i так усе суцiльна загадка.

— Шосте червня цього року.

— Хмм…

Мироненко помер п'ятого. Сьомого його поховали. Шосте червня стояло посерединi. Шосте — нуль шосте…

У вiддiленнi панував спокiй. Гащак з Нагiрним, як i завiдувачка, працювали. Покрутившись, Стас рiшучою ходою попрямував порожнiми коридорами пiсляобiдньої полiклiнiки до виходу. Листок з «диявольською» датою… Сидiти на роботi й гадати що це таке, було нестерпно. Пiдстрахувавшись Нагiрним, нiчого не сказавши шефинi, Стас завiв машину. Це, можливо, якась фiгня, але… Навiть не привiтавшись по-людськи, Стас хапнув до рук складений удвоє бiлий листок.

На розворотi у першому рядку: «Мир — Рат». У наступному стояла дата, яка так схвилювала обох. А далi…

е4.д5.е4:д5.с3.д5:с3…

I так далi…

Ось який «код» знайшла Оленка.

— Данський гамбiт, — задумливо промовив Стас.

— Що?!

— Данський гамбiт, або як ще називають — скандинавський. Доволi