Читати книжки он-лайн » Бойовики 🔫💣👊 » Тривожний місяць вересень

Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

158
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 42 43 44 ... 88
Перейти на сторінку:
знову втрутилася Малясиха. Вона притримувала обома руками кожушанку на грудях і могла штовхнути чоловіка тільки плечем, але й від такого поштовху худенький Маляс мало не полетів з лави. — Він тут набалакав вам три мішки гречаної вовни і всі неповні… Ви мене слухайте!

— Ближче до діла! — зажадав я.

— Як тільки Штебльонок, постоялець наш, подався до району, Климар, колій, зразу шасть до нас, — розповідала Малясиха. — Задихався, сам не свій чоловік. Ми думали, може, випив, він же колій, воно ж так ведеться: кнур у Крота був чималий!..

— Пудів на дев’ять, тев-то як його, ікла як штики, — пояснив Маляс. — Слон, а не кабан!

— Що він сказав?

— Хто?

— Колій, хто ж іще? Кажіть-бо коротше!

— Він спитав, де Штебльонок.

— А нащо йому був Штебльонок?

— Ми не знали… Бачили тільки — колій сам не свій.

— І що ж ви відповіли?

— Ми спершу нічого не відповіли. Теє-то як його! Мало куди «яструбок» може піти, кожному не годиться знати. Ми розуміємо!

Дружина цього разу глянула на Маляса схвально.

— Ми нічого не сказали, тоді він дістав ножаку, того, що колоти, ще в крові, він тільки-но закінчив розчиняти…

— Став погрожувати! — устряла в розмову Малясиха. — Так погрожував, що аж страх! Хіба ж ото ми обоє сказали б що? Ніколи!

— А що ви сказали?

— Ну, що Штебльонок до району побіг, — вів далі Маляс. — А Климар ножакою помахав та й каже: мовчіть собі поки що на здоров’ячко. А то буде тоді й вам те саме. Ми не зрозуміли, що нам буде…

— А тоді зрозуміли?

— Авжеж…

— Та ми вам розказали б, але трохи забули, — жваво закінчила Малясиха. — Ми незумисне. А що нам за це буде? За погану пам’ять?

Вона була окадькувата, чотирикутна й здавалася неповороткою, але язиком працювала жваво й очиці зиркали кмітливо.

— Поки що нічого не буде, — сказав я. — Мовчіть про все.

Обоє так і лишилися сидіти, вирячивши очі. Усі вимагали від них тільки одного — мовчати…

12.

На вулиці трохи посвітлішало. Уже й місяць з’явився над лісом. Червоний, величезний. Я згадав чомусь закривавлену шкірянку на Рябому Санькові. Ми так і поховали його в цій куртці. Вона була наскрізь продірявлена. Попеленко бідкався, що пропадають рукави, і хотів був повідрізати їх на халяви до чобіток кому-небудь із своєї гвардії або на рукавиці, але я не дав…

Гаврилів горб під місяцем вирізнився чорною плямою. Мені здавалося, що з того часу, коли я із кулеметом за плечима вибрався на цей горб, минула ціла вічність. Отак само розтягується час у розвідці. Повертаєшся — і таке відчуття, ніби два роки не бачив хлопців. А вони за цей час не встигли й пообідати двічі!

Тепер у мене вже не було сумніву щодо Климаря, поплічник він Горілого чи ні. Очевидно, в той день, прийшовши до Крота і випадково зустрівши колія, Штебльонок упізнав у ньому колишнього поліцая. Може, вони раніше стрічалися там, у білоруських краях, за тих часів, коли «яструбок» партизанив. Штебльонок, звичайно, розумів, що не може затримати Климаря: одразу ж прибуде на підмогу вся ватага. Тож «яструбок» гайнув по допомогу до району.

Але й Климар відчув щось недобре! Він навідався до Малясів для перевірки і… Але як вони встигли наздогнати Штебльонка? Адже ні в Климаря, ні в інших бандитів коня не було.

Безлюдною вулицею, яку поволі висвітлював місяць, я пройшов до Попеленка. По дорозі обережно заглянув до гончаревого двору. У хаті світився сліпунчик. Крізь фіранку було видно дві голови. Семеренків про щось говорив. Антоніна слухала, поклавши підборіддя на схрещені пальці. Климар уже пішов…

Попеленко сидів з автоматом за лісою своєї хати.

— Хто йде? — спитав він за всією формою і, не дочекавшись відповіді, привітався: — Добривечір, товаришу Капелюх! Доповідаю: нічого такого не помічено. До старої Кривендихи з Ожина прийшов на побивку син Валерик, з Чорноморського флоту… Мабуть, гулятимуть!

— А ще що?

— Та нічого… До вашої хати поплентався колій від Семеренкових.

— Більше він нікуди не заходив?

— До Варвари. Ще з самісінького початку заглянув.

— Чого ж не доповідаєш?

— Та ну, Климар! — мовив Попеленко. — Чи ж він уперше тут вештаеться? П’яничка. Він як барило, відрами лий.

Кругле, добродушне Попеленкове обличчя змагалося з місяцем. Він сидів із своїм автоматом посеред золотих шарів, як в оранжереї.

— Попеленко! — сказав я. — Ти пам’ятаєш, коли Штебльонка забили? Ти свою Лебідку давав того дня кому-небудь?

Він наморщив лоба.

— Ти відповідай без галушки в роті. Чітко. Ти про Лебідку все пам’ятаєш! Давав чи ні?

Він зітхнув.

— Не думай збрехати начальникові. Час поки що воєнний. Про трибунал пам’ятаєш?

— Давав я Лебідку, товаришу Капелюх! — вигукнув «яструбок».

— Кому?

— Варварі, товаришу Капелюх. Умовила бісова молодиця. Вона знаєте, як уміє улещувати. Та ви ж знаєте, товаришу Капелюх!

— Коротше!

— Каже, ситцю три метри дам жінці. У Варвари добра вистачає, понавимінювала… А їй негайно треба було сіно з лісу привезти, в той день хмарилося. Авжеж… Ну я й позичив їй Лебідку.

— Ти не бачив, вона сама їздила по сіно чи хтось інший? — запитав я.

— Бачив. Климаря послала… А чого ж, чоловік при здоров’ї. Коли чарку піднесеш — стіг за годину перекидає. А може, вона ще йому щось обіцяла… Товаришу Капелюх, — сказав він майже жалібно, — я розумію, кінь казенний, Але ж ситець… воно, знаєте, жінці, у синій горошок… А в мене ж діти, самі розумієте… Отож і доводиться метикувати.

Він часто закліпав своїми білястими віями.

— Цікаво, а в Штебльонка осталися діти? — запитав я.

— Не знаю… Остались — то й що. З усіма таке нещастя може бути… Хіба ж ото я не розумію?

— Ні, не розумієш.

— Та чого ж?..

— Помовч!

Я не став пояснювати йому, куди й за ким ганяв Климар казенну Лебідку. Ще не настав час для такої розмови.

Усі крапки в історії з Штебльонком було розставлено, все прояснилось… Арештувати колія, відправити скрипучим возом до району? Бандити відіб’ють. Пославши до села Климаря, вони напевно стежать за дорогами.

Допитати самим, вивідати все, що потрібно, про зграю Горілого? Але Климар нічого не скаже. Ждатиме, поки дружки звільнять його. У райцентрі, де в нього пропали б надії на порятунок, він усе виклав би, а в Глухарці йому нічого не загрожує — Горілий рядом, поміч близько. Мовчатиме і ждатиме… Він добре знає, що ми не можемо уподібнюватися поліцаям і вибити з нього потрібні відомості за допомогою приклада чи шомпола… У нас закон, радянський закон, і Климар знає про це.

«Фашисти — ті не

1 ... 42 43 44 ... 88
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тривожний місяць вересень», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тривожний місяць вересень"