Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

щоденно контролюватися»[381]. У звіті, поданому в лютому 1939 року, начальник Белбалтлагу також заявляв, що він «повиганяв усіх співробітників, які не заслуговують на політичну довіру», і зокрема, «всіх колишніх в’язнів, засуджених за контрреволюційні злочини». З цього часу, завіряв він, адміністративні та інженерні роботи закріплюються за «комуністами, комсомольцями і довіреними фахівцями»[382]. Очевидно, що економічна продуктивність найвищим табірним пріоритетом уже не була.

В усій системі табірний режим став для звичайних кримінальних в’язнів та політичних суворішим. Хлібні пайки на початку 1930-х років становили до одного кілограма на день, це стосувалося навіть тих, хто не виконував норми на сто відсотків; для стахановців цей пайок міг навіть становити два кілограми. На багатьох лагпунктах Біломорського каналу м’ясо давали дванадцять днів на місяць[383]. До кінця десятиліття гарантований пайок зменшився більш як наполовину і становив від 400 до 450 грамів хліба; ті, кому вдавалося виконати 100% норми, отримували додатково ще по 200 грамів. Штрафний пайок зменшився до 300 грамів[384]. Про ті часи на Колимі Варлам Шаламов писав:

«У таборі для того, щоб здорова молода людина, почавши свою кар’єру у золотому вибої на чистому зимовому повітрі, перетворилася на доходягу, потрібен термін щонайменше від двадцяти до тридцяти днів при шістнадцятигодинному робочому дні, без вихідних, при систематичному голоді, порваному одягові й ночівлі в шістдесятиградусний мороз у дірявому брезентовому наметі… Бригади, що починають золотий сезон… не зберігають до кінця сезону жодної людини з тих, хто цей сезон почав, крім самого бригадира, днювального бригади та когось ще з особистих друзів бригадира»[385].

Умови погіршувалися і через те, що зростала кількість в’язнів — у деяких місцях з дивовижною швидкістю. Правда, політбюро намагалося заздалегідь підготуватися до цього припливу, наказавши ГУЛАГу розпочати будівництво п’яти нових лісових таборів у Республіці Комі, а також ще більшої кількості «у віддалених районах Казахстану». Для прискорення будівництва ГУЛАГу навіть було виділено «аванс у 10 мільйонів рублів» для організації цих нових таборів. На додачу народним комісаріатам оборони, охорони здоров’я і лісової промисловості було наказано віднайти 240 командирів і політичних працівників, 150 лікарів, 400 фельдшерів, 10 провідних фахівців лісової галузі та «50 випускників Ленінградської академії лісового господарства» для роботи у ГУЛАГу — негайно[386].

До існуючих таборів знову кинули надмірну кількість нових в’язнів — знову повторилося переповнення початку 1930-х років. На одному з лагпунктів Сиблагу — сибірського лісового табору, за твердженням в’язня-очевидця, 1937 року кількість в’язнів перевищувала 17 тисяч. Навіть якщо ця кількість насправді була вчетверо менша, то сама ця завищена оцінка свідчить про те, як там було тісно. Через брак бараків в’язні копали собі землянки; проте навіть у них було так тісно, що «неможливо було пройти, щоб не наступити на чиюсь руку». В’язні відмовлялися виходити — зі страху, що можуть втратити місце на долівці. Мисок і ложок не було, за їжею стояли довгі черги. Почалася епідемія дизентерії, від якої в’язні швидко гинули.

Пізніше начальство Сиблагу на партійних зборах офіційно згадувало «жахливі уроки 1938-го», не в останню чергу через «кількість втрачених робочих днів»[387]. За офіційними даними, по всій табірній системі рівень смертності 1938 року був удвічі вищим, ніж 1937-го. Статистика доступна не всюди, однак можна припустити, що смертність була набагато вищою у таборах на Далекій Півночі — Колима, Воркута, Норильськ, — куди у великих кількостях відправляли політичних в’язнів[388].

Проте в’язні гинули не тільки через голод і виснаження на роботі. У новій обстановці ув’язнення ворогів швидко почало видаватися недостатнім заходом: було б краще, якби вони перестали існувати взагалі. Тому 30 липня 1937 року НКВД видало наказ про репресування «колишніх куркулів, злодіїв та інших антирадянських елементів» — наказ, у якому встановлювалися розстрільні норми нарівні з усіма іншими і для в’язнів ГУЛАГу[389]. Тому 25 серпня 1937 року Єжов підписав ще один наказ — про страти в’язнів, утримуваних у політичних тюрмах суворого режиму. За його словами, НКВД мусить «за два місяці закінчити операцію репресування найактивніших контрреволюційних елементів… засуджених за шпигунство, диверсії, тероризм, революційну діяльність та бандитизм, а також засуджених за членство в антирадянських партіях»[390].

До політичних він також додав «бандитів і кримінальні елементи» у Соловецькому таборі, який на той час уже було перетворено на політичну тюрму суворого режиму. До Соловецького було доведено квоту — 1200 в’язнів, які все ще утримувалися в таборі, мали бути розстріляні. Свідок згадував день, коли їх викликали:

«Несподівано зібрали усіх з відкритих камер Кремля на загальну повірку. На повірці зачитали величезний список імен — кілька сотень — тих, кого забиратимуть на етап. Їм дали дві години на збори і наказали після цього знову зібратися на тій самій центральній площі. Тут настало жахливе замішання. Одні бігли збирати речі, інші — прощатися з друзями. Через дві години більшість з тих, кого мали відправляти, стояли на своїх місцях… колони в’язнів з чемоданами і рюкзаками виступили в похід»[391].

Очевидно, дехто ніс і ножі, які вони потім пустили в хід проти тих, хто їх розстрілював біля села Сандормох у Північній Карелії — деякі охоронці зазнали тяжких поранень. Після цього інциденту НКВД перед розстрілом роздягало усіх в’язнів до нижньої білизни. Пізніше співробітника НКВД, відповідального за цю операцію, було нагороджено — чим саме, невідомо, в архіві зберігся лише запис про «цінний подарунок» — за доблесть у виконанні цього завдання. Через кілька місяців розстріляють і його самого[392].

У Соловецькому таборі відбір в’язнів для вбивства здається випадковим. Однак у деяких таборах адміністрація користалася можливістю позбутися особливо проблемних в’язнів. Саме це могло відбуватися у Воркуті, де багато таких відібраних в’язнів були троцькістами — справжніми прихильниками Троцького; дехто з них брав участь у табірних страйках та інших протестах. Свідок стверджує, що на початку зими 1937–1938 років воркутинська адміністрація ізолювала близько 1200 в’язнів — переважно троцькістів та інших політичних з невеликою часткою серед них кримінальних злочинців — на закинутому цегельному заводі у великих «переповнених» наметах. В’язням зовсім не давали гарячої їжі: «денний пайок складався з 400 грамів черствого хліба»[393]. Тут вони залишалися до кінця березня, коли з Москви прибула група співробітників НКВД. Вони створили «спеціальну комісію» і викликали в’язнів групами по 40. В’язням говорили, що їх відправлятимуть на етап. Кожному давали шматок хліба. В’язні у наметах чули, як вони відходили — «а потім звуки пострілів».

Атмосфера у наметах стала нестерпною. Якийсь селянин,