Читати книгу - "Пароль «Dum Spiro…»"

переможців, мовляв, не судять?

— Чого не було, того не було, товаришу полковник. Хіба козакові до ліжка, коли стелеться доріжка?

— А хто тебе потягнув за язик сьогодні?

— Совість, партійна совість. Я одразу після втечі твердо вирішив: повернемось — про все доповім.

— Будуть перевіряти хлопці зі «смершу», і з орденом попрощайся. Надовго. Може, назавжди.

— Що ж, я до всього готовий. Не за ордени воював — за Батьківщину. Тепер, коли завдання виконане, не боюсь ні перевірок, ні суду. Наш секретар обкому, мій хрещений батько по підпіллю, так говорив: «Для мене спочатку справа і совість комуніста. Потім — я сам». Совість моя перед партією чиста. І за Ольгу теж ручаюсь головою.

Павлов встав:

— Рапорту хід дам. Та що б там не трапилось, знай — я тобі вірю.

Мій рапорт Павлов передав генералу, а на другий день зажадав письмового пояснення, чому саме я не доповів про свій арешт командуванню по рації. Пояснити це на словах, так просто по-людськи, було неважко. А написати — куди складніше. І досі в архіві Генштабу, разом з моїм звітом про діяльність групи «Голос», зберігаються два документи — вищезгаданий рапорт і пояснювальна записка. «Чому не доповів по рації одразу?» Це питання не давало мені спокою протягом багатьох днів, а точніше — до арешту радистки Комар.

Командуванню відомо, що я не мав свого шифру, а користувався шифром радисток Груші й Комара. Зрозуміло, що моє донесення про арешт стало б відомо радистці, а можливо, і всій групі. Я вважав, що таке повідомлення, особливо після провалу Комара, викличе недовір'я командування, а отже, і необхідність заміни групи, що, безумовно, негативно відіб'ється на виконанні бойового завдання.

Після 16 вересня я твердо вирішив доповісти про все по виході з тилу, що і зробив 30 січня 1945 року.

У дні Берлінської операції я був не на головному напрямку, а на Дрезденському. В Дрезден разом зі штабом фронту з усієї групи «Голос» потрапило нас двоє: я і Ольга.

Перші дні в Дрездені… Незадовго до нашого приходу на місто, хоча в цьому вже не було ніякої воєнної потреби, налетіла армада американських бомбардувальників. Тисячі бомб перетворили колишню столицю саксонських королів у палаючу руїну.

Ходили ми дивитися палац Августа Прекрасного, Дрезденську галерею, точніше те, що від них залишилося.

В напівзатоплених штольнях за містом були знайдені «Сікстинська мадонна», картини Рембрандта, Рубенса, Ван-Дейка та інших знаменитих майстрів. Багато картин — я бачив їх у штабі — були в жахливому стані. Лак потріскався, в деяких місцях набряклі фарби відстали од полотнини…

В Дрездені, на Ельбі, ми зустрічали Перемогу. Йшли вулицями, запрудженими військами. Десантники в маскхалатах, не випускаючи зброї з рук, спали на теплій броні Т-34. Їм не заважали ні святкова пальба, ні пісні й танці під запальні звуки сотень гармошок. Ротний кухар, на диво схожий на нашого Абдуллу, щедро обдаровував солдатською кашею німецьких дітей, які вишикувалися в довгу чергу.

Яскраве сонце пломеніло в чистому небі.

— Як звати тебе, капітане Михайлов? — раптом запитала Ольга.

— Березняк. Євген Березняк. А тебе, Комарику?

— Ліза… Єлизавета Вологодська. От і познайомились, капітане…

Підійшли до руїн Цвінгера — колишньої резиденції саксонських королів. З репродуктора почули Москву, урочистий голос Левітана: «Перемога, дорогі співвітчизники. Перемога!..»

Вільного часу було багато. Я займався узагальненням і вивченням зібраного матеріалу (для цього мене з Ольгою і залишили при штабі). Заразом впорядкував свої записи, зроблені відразу ж після виходу з ворожого тилу. Вийшов щоденник.

Аж ось мене і Ольгу викликали до штабу і вручили документи. Видали продовольчі талони на дорогу. І почалося для нас мирне життя…

ЧЕРЕЗ ЧВЕРТЬ ВІКУ

Усі ці роки мені дуже хотілося зустрітися з Василем Степановичем — моїм учителем по розвідшколі, подякувати за все, що він для нас зробив.

Після демобілізації я знову завідував міським відділом освіти у Львові, а потім очолив управління шкіл Міністерства освіти УРСР. Часто бував у Москві. Розшукував Василя Степановича.

Зустрілися ми в 1969 році. Правда, мене Василь Степанович розшукав ще раніше — після опублікування в «Комсомольской правде» повісті «Місто не повинно вмерти». Поздоровив.

І ось ми сидимо в затишному номері готелю «Юність». Василь Степанович у цивільному. Персональний пенсіонер. Скільки ж ми не бачилися? Мабуть, чверть віку.

— Рапорт пам'ятаєш? А таки вийшов з тебе розвідник. Я одразу відчув — буде пуття. Особливо після історії з цигарковою фабрикою. Пригадуєш?

… На коробці намальована запалена цигарка. З неї і почалося наше перше завдання в розвідшколі. До того ми відпрацьовували стрибки з парашутом — вдень і вночі. Нічний стрибок вимагав особливої психологічної зібраності. Було й таке практичне заняття: ходіння вночі по азимуту — пробиратися по стрілці компаса в пункт Б через байраки, ліс, старе кладовище. І треба так пройти, проповзти, щоб ні звуку. «Зняти» вартового, «підкласти» міну.

Так от про перше завдання в розвідшколі, про історію з цигарковою фабрикою…

Мені, людині «нізвідки», належало роздобути якісь документи, щоб влаштуватися, а вірніше, легалізуватися на цигарковій фабриці. Легалізувавшись, я повинен був зібрати розвіддані, які мають якесь значення.

Розпочалась моя «операція» дуже вдало. І це завдяки талантам напарника. Ми жили в одній кімнаті, сиділи за однією лавою, в поході їли з одного казанка. Нас прозивали «двома мушкетерами», «нерозлийвода». І ми, дійсно, були нерозлучні — я і Олег. Це був друг, про яких кажуть: «Хороший друг ліпший ста родичів». До того ж я не зустрічав у своєму житті людини обдарованішої, яскравішої. В розвідшколу він, як і я, прийшов після двох років підпілля. Був сміливий, відважний, метикуватий, холоднокровний, винахідливий, артистичний, швидкий у рішеннях. Одним словом, якщо вираз «природжений розвідник» взагалі прийнятний, то перш за все він стосується Олега.

Говіркий, але без нав'язливості, завжди з внутрішнім почуттям міри, такту. Дотепний, словом володів, як рапірою, дасть прізвисько людині, як припечатає, але без вульгарності, єхидства. І при всьому цьому — широка, щедра російська натура. Коли я дивився на Олега, замріяного чи сплячого з розкинутими руками, коли слухав його окаючу мову, мені часто згадувалися такі рядки:

Коль любить, так без рассудку,

Коль грозить, так не на шутку,

Коль ругать, так сгоряча,

Коль рубнуть, так уж сплеча!

Коли спорить, так уж смело,

Коль карать, так уж за дело,

Коль простить, так всей душой,

Коли пир, так пир горой!

Він був переповнений енергією, мій друг Олег. Щасливий, коли блукав рідними лісами, пив березовий сік, який називав «еліксиром життя».