Читати книгу - "Зозулята зими"

У такому стані, ледь стримуючись, аби не почати шморгати носом, знову опиняюся перед красенем, що вступився за нас із Майєю. Він таки кинув якусь купюру тій скандалістці. Тітонька заходилася дякувати, бо сума чимала, не коштує та ганчірка стільки. Дивиться він на мене якось… надто уважно.

— Ну, ти як? Може, підвезти додому?

— Дякую. Впораюся сама, — вдаюся до скупого телеграфного стилю у відповідях. Він киває і дає мені спокій. Навіть руку тисне на прощання, плескаючи поверх моєї, вкладеної у свою правицю, лівою з величезним перснем. Досить цікавим, більше схожим на амулет, аніж на прикрасу. Та про це я подумаю згодом.

В голові шарварок просто. Бо звертався він до мене вже не як до симпатичної дівчинки, яку можна мимохідь склеїти, коли є трохи вільного часу. Ні, швидше це прозвучало так, ніби говорив з рівною собі, якій видніше, чи може впоратися зі складною ситуацією, чи ні. Якщо може — то й набридати не варто.

Потім свої здогади-фантазії викинула з голови. Не до того було. Бо таки застудилася. Цілий день проваландалася в ліжку в крихітній однокімнатній квартирці, яку вже звикла називати «домівкою», лікувалася, як уміла. До вівторка слід видужати, бо вже напитала собі роботу, а хто стане розмовляти з дівчиною, котра на співбесіду з’явиться із носовиком у руці? Господар квартири, вдовольнившись завдатком, не набридав, інші теж. Та й кому б?

І от, в понеділок, підвечір несподівано з’явилася Інна. З цукерками та чаєм. А ще, з паперами. Самопальною копією кримінальної справи. І ці папери свідчили, що не могла я поїти Майю чаєм два дні тому. Майю Петрівну… (не буду прізвища називати, добре?) 20… року народження (чотири їй виповнитися не встигло, майже тиждень до дня народження не дожила). Бо поховали дівча ще перед Новим роком. За казенний рахунок. Родичів, крім матері, у неї не було. А жінка, що її народила, проходила психіатричну експертизу, бо знаходилася під слідством. За вбивство власної доньки.

* * *

— Звідки це?

Зайве питання. В такі моменти завжди питається про якийсь непотріб, аби не переходити відразу до найболючішого.

— Справу закрили, коли мама-сука в камері повісилася. І папку в архів запхали. А зараз у майбутніх ментів практика триває. Не так важко, виявляється, знайти курсанта, що погодиться за скромну винагороду допомогти.

— Гад він, твій курсант, — кажу щиро: ілюзій у мене щодо чесності людей в погонах жодних немає, але отак, ще не влаштувавшись на роботу, торгувати чужими секретами?

Що за скромна винагорода, вирішую не уточнювати. Інна — симпатична дівка. До того ж чоловікам завжди нелегко втриматися від пропозицій отаких-от «фатальних жінок». Бо можна й перед друзями згодом так званим успіхом похвалитися. Ну, буде трохи голова на ранок після пригоди боліти. Невелика ціна. А те, що дрібка талану зникне, з кого спитати? Особливо, коли не знаєш про ту плату. От тільки саме тої дрібки може не вистачити, якщо вирішиш на червоне світло дорогу перебігти, бо зеленого не хочеться чекати. Чи пізно увечері, повертаючись з роботи, шлях вкоротити та кварталом, що не надто гарною славою користується, пройтися. Або на випускному іспиті, врешті, однісінький білет не знати.

То що ж мені тепер залишається, Інні лекції з моралі читати чи як? Проповідниця з мене паскудна. Вона не маленька, хай сама розбирається зі своїми кавалерами.

— То що, цікаве читання? — озивається Інна. — Ти — переглядай папери, а я розповідатиму.

Гортаю сторінки. Чорт зна що. Аж страшно, так банально все починалося.

Мати-одиначка. Родичів сусіди ніколи не бачили. Та звідкись у тої взялася окрема квартира. Мо’, батечко розстарався? Та у «Свідоцтві про народження» на місці його прізвища — прочерк. Антисоціальний спосіб життя мати не вела. Доньку — в дитсадок, сама — на роботу. П’яною жінку сусіди не бачили, чи доньку лупцювала — наче не чули. Голою дівчину на мороз не виводила. Зодягала пристойно, хоч і без розкоші. Ну, останнє зрозуміло. Мати теж не дуже гарно вбиралася, бо за які такі статки? Єдине, що вибивається із цієї картини — свідчення сусідки із першого поверху. Мабуть, такі сусідки ранньопенсійного віку, що знають все і про всіх, не зустрічаються хіба що на Північному полюсі. Ще один «плюс» для тих, хто мріє про життя полярника. Якщо їй вірити… А чого б вона мала брехати?

Так-от, за її свідченням, Майю виховували суворо, як годиться. Ніяких дурних забаганок. Майя росла тихенькою, вихованою, завжди віталася. Гарна дитина. Аж раптом та сусідка побачила, що Марина (мати Майї) лупцює доньку посеред двору. Чи то справді пожаліла дівчинку, чи цікавість заїла, чим мала так провинилася? Ну, втрутилася. Марина не любила із сусідами теревенити, може, соромилася, що байстрючя ростить (це знову — здогади сусідки. Мені завжди здавалося, що на лобі в дитинчати не написано, чи затягла його матінка батечка до загсу перед тим, як потрапити до полового будинку. Та я не спеціалістка). Аж тут матір прорвало: мовляв, дівчинка злигалася чортзна з ким. Якісь шибеники, трохи старші за віком. Що їм треба від меншої?! Чого вони її гарного навчити можуть?! Он, на сусідній вулиці, банда малолітня отак у товариші набивалася, а потім погратися до хати напросилися, поки дорослих вдома не було — квартиру пограбували! Особливо допікала одна. Вихователька переказувала, що навіть в дитсадочок приходила. Бо з дітьми дитсадкової групи Майя, бачте, гратися не хоче, тому що ті дражняться, а з цією… Навіть стрічку та товаришка подарувала малій, а воно й раде! Скільки разів казати, що не можна у чужих нічого брати?! Певно, оця подруга, хай їй грець, зараз десь поруч ошивається.

Двір був безлюдний. Сусідка, хоч і пліткарка, але звичайна жінка, тобто при здоровому глузді: з інопланетянами в контакт не вступала і гігантських пацюків, що поїдають двірників і бомжів, не бачила. Тож, оглянувши порожній двір, спробувала вгамувати Марину, яка, на її думку, усе ж трішки того… пересолювала. Блакитна стрічка полетіла у контейнер для сміття. Марина поступово припинила істерику. Дівчинка так і не заплакала. Стояла, втупившись у землю і закусивши губи. Мати наостанок пригостила дівча потиличником та потягла додому. Потім усе було як завжди, без чогось незвичайного. А через тиждень після події до сусідки завітав ввічливий молодий міліціонер, почав розпитувати про мешканців 19 квартири. І ще кажуть, людям нема ні до чого справи. Неправда. Хтось помітив нещільно причинені двері квартири. Не повз пройшов, зазирнув. А там…

В