Читати книгу - "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

— І Славута рукою повів по  виднокраю, де  затихав бій.  — Нікому визволяти свого хана! Закінчився твій  кривавий похід  на Русь, не розпочавшись!

Коб’як понурив голову, закусив губу. Тільки по тому, як люто  бликав на  переможців, можна було  здогадатися, які страшні  почуття нуртують у його душі  і  якою ненавистю сповнене його  серце.

Незабаром битва затихла зовсім. Половців переслідували далеко в  степ  аж  до  вечора. У полон потрапило сім  тисяч степовиків і сімнадцять ханів:  Коб’як Карлиєвич і два  його сини-підлітки,  Ізай Белюкович, Бокмиш,  Осалук, Барак, Тарг, Данило, Содвак Кулобицький, його  брат  Корязь Калотанович, Турсук, Башкорт,  Гліб  Тириєвич, Єксна, Алак, Тетія  з сином, Турундай, тесть  Коб’яка. Подібної перемоги над  степовиками руські князі не одержували з часів  Володимира Мономаха, тобто  протягом останніх шістдесяти років.

...Заходило сонце.  Над  бойовищем спадав кривавий пил.   На   стомлених  обличчях  воїв   цвіли  радісні,  щасливі усмішки.

Святослав  проїздив  уздовж війська,  зупинявся  перед кожним стягом і дякував за ратний труд,  за перемогу:

— Дякую, сини мої, дякую вам, соколи! Велика сила половецька, та ви  її підсікли об’єднаними зусиллями багатьох  князівств наших. Ще  один такий удар,  і я певен — залишать нас кочовики в спокої, не посміють нападати на нас, розоряти і плюндрувати землю нашу, наші окраїни! Честь вам,  хоробрі вої,  а князям — слава!  Вічна пам’ять тим, хто поліг  нині в полі  чужинському за рідну  землю!

Перед полком переяславців Святослав зупинився, зійшов з коня, обняв князя Володимира і тричі  поцілував.

— Дякую, княже, витязю хоробрий! У сьогоднішній перемозі нашій твоїх  трудів  ратних найбільше! Честь тобі  велика і слава  довічна, Володимире Глібовичу!

Володимир спалахнув радістю. В очах забриніли щасливі сльози. Привселюдна похвала завжди окрилює, піддає духу, а  особливо, коли ця  похвала мовлена великим князем,  за плечима у  якого не  тільки шість десятків літ,  а  й  багато військових звитяг, коли вона мовлена не  просто так,   для красного слівця, не  десь  на  пиру, а на  бранному полі, коли ще  не  охололи трупи повержених на  землю ворогів...

Володимир схилив голову, мовчав і тихо  усміхався. А за його  плечима гриміла тисячоголоса яса:

— Слава князеві Володимиру! Слава-а!

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

1

Тим  часом в Новгороді-Сіверському події  розгорнулися по-іншому.

Коли гонець привіз листа, в якому Святослав запрошував сіверських князів  узяти участь у поході, Ігор   закликав  до себе  на раду брата  Всеволода, племінника Святослава і сина Володимира. Ті прибули не  гаючись.

— Братіє, що  будемо робити? Великі князі Святослав та Рюрик збирають похід  на  подніпровських половців. Закликають і нас...

— А що  робити — іти! — не  довго  думаючи, рішуче відповів Всеволод і поклав, стверджуючи вагу своїх  слів,  важкі кулаки на  стіл.

— Ну,  це  ще  треба  подумати, — відповів на  його  слова Ігор. — Чи  варто нам  кидати свою  землю без  охорони і забиватися на  край світу  — аж  до Дніпра? А якщо наскочать донські половці? Тоді  хто порятує наших жон, дітей, ратаїв, люд  простий?

— Справді, треба  подумати, — сказав розважливо Святослав Рильський, пильно дивлячись на  дядьків своїх  сумними карими очима. — А Ярослав Чернігівський? Він  іде?

— Ні, — Ігор усміхнувся. — Гонець сповістив, що  князь занедужав. Але  я  думаю, це  тільки про  людське око.  А насправді Ярослав думає  так, як і я. Хто захистить наші князівства, якщо Кза  або  Кончак у цей  час  нападуть на  наших?

— То  що  ж нам  робити? — спитав Всеволод. — Незручно  відсиджуватися в затишку, коли інші  воюватимуть.

— А ми  й не сидітимемо. Ми  теж  підемо в похід.  Тільки не  до Орелі та Самари, а за Ворсклу...

— Моя дружина готова до походу!  — перший відгукнувся  Святослав.

— Моя теж! — продзвенів голос юного Володимира Ігоревича, князя путивльського, якому наприкінці року  мало виповнитися чотирнадцять літ.  — П’ять стягів  ждуть  твого слова, княже!

Ігор  поглядом приголубив сина.

Мужніє Володимир! Набирається сил і військового вміння! І так  схожий на матір  — княгиню Ярославну. Голубі  очі під  крутим чолом, по-дитячому ніжні, пухкі  губи,  прямий ніс  з ледь  помітною горбинкою, русявий чуб...  Тільки голос почав ламатися, але  і в ньому вчувається музика Ярославниної галичанської вимови.

— Славно, княже! — похвалив його  батько. — Тоді,  якщо князь Всеволод не  проти, і виступимо не  гаючись.

— Я не  проти, — сказав Всеволод.

Домовилися дружину брати невелику: Ігор  — тисячу вояків, інші  князі — по  півтисячі. Йти всім  без  обозу, взяти з собою в саквах пшона, сухарів  і солонини лише на  десять днів.  Це  дасть  змогу  швидше досягти рубежів Половецької землі, завдати несподіваного удару  і так  же  швидко повернутися назад...

2

За  річкою Мерлом, притокою Ворскли, починалася ніким не  заселена нічийна  земля. Буйні трави, бур’яни та ковила котили по  неозорій рівнині зелено-сріблясті хвилі.

Золоте сонце, встаючи щоранку на сході,  вітало Ігореве військо ласкавою усмішкою і верстало по  небу  далі  свою  одвічну  путь.  В розпеченому повітрі стояв густий дух чебрецю та  полину, бентежив серця воїв  близькою небезпекою, що чигала на  них  за синім небокраєм.

Ігор  з братією та воєводами їхав попереду, не спускаючи з ока  сторожу, яка  ледь  мріла вдалині. Спека зморила всіх, розмовляти не  хотілося. Кожен був  заглиблений у власні думки та спомини.

Хід  їхніх  думок був  перерваний умовним знаком, що подавала сторожа.

Ігор  зупинив військо.

Назустріч мчав  гонець, кричав здалеку:

— Княже, княже! Половці!

— Скільки їх?

— Чотири або  п’ять  стягів  — не  більше. Ідуть  нам  насупроти.

— Без  веж,  без  жон  і дітей?

— Самі вої,  княже. І всі  добре  озброєні.

— Гм,  сам  Бог  посилає їх  нам  в  руки, — тихо, сам  до себе, промовив Ігор,  а  потім запитав: —  Вони вас  помітили?

— Ні,  не  помітили. Ідуть  долиною. Ігор  переглянувся з князями.

— Що  робитимемо, братіє? Нападемо?

— А якщо це тільки чоловий полк, а за ним  ціла  орда?  — висловив сумнів обережний Святослав.

— Ну й що?  — вигукнув Всеволод. У нього від передчуття близького бою  вже  почали роздуватися ніздрі. — Оточимо!  Блискавично ударимо, знищимо і,  поки надійде орда, швидко  відступимо! Така   щаслива нагода — знищити або захопити в полон півтисячі половців — трапляється не  щодня!  До  бою, братіє!  До  бою!

Всі  пристали до  його  думки. Ігор  тут же  розпорядився:

— Я  б’ю  в лоб.  Князі Святослав і Володимир обходять ліве  крило супротивника, Всеволод — праве. Якщо ворог вчинить спротив — висікти до  ноги!