Читати книгу - "Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 1"

світ настав… Ідуть молиться

Ченці за Гуса. З-за гори

Червоне сонце аж горить.

І сонце хоче подивиться,

Що будуть з праведним творить?!

Задзвонили в усі дзвони,

І повели Гуса

На Голгофу у кайданах.

І не стрепенувся…

Перед огнем; став на йому

І молитву діє:

«О господи милосердий,

Що я заподіяв

Оцим людям? твоїм людям!

За що мене судять!

За що мене розпинають?

Люди, добрі люди!

Молітеся!.. неповинні

І з вами те буде!

Молітеся! люті звірі

Прийшли в овніх шкурах

І пазури розпустили…

Ні гори, ні мури

Не сховають. Розіллється

Червонеє море

Крові! крові з дітей ваших.

О горе! о горе!

Онде вони! в ясних ризах,

їх лютії очі…

Уже крові…» — «Пали! пали!..»

«Крові! крові хочуть!

Крові вашої!..» — і димом

Праведного вкрило.

«Молітеся! молітеся!

Господи, помилуй,

Прости ти їм, бо не знають…»

Та й не чути стало!

Мов собаки, коло огню

Кругом ченці стали.

Боялися, щоб не виліз

Гадиною з жару

Та не повис на короні

Або на тіарі.

Погас огонь, дунув вітер

І попіл розвіяв.

І бачили на тіарі

Червоного змія

Прості люде. Пішли ченці

Й Теdеum [107] співали,

Розійшлися по трапезах

І трапезували

І день і ніч, аж попухли.

Малою сім’єю

Зійшлись чехи, взяли землі

З-під костра і з нею

Пішли в Прагу. Отак Гуса

Ченці осудили,

Запалили… та божого

Слова не спалили.

Не вгадали, що вилетить

Орел із-за хмари

Замість гуся і розклює

Високу тіару.

Байдуже їм, розлетілись,

Мов тії ворони,

З кровавого того свята.

Ченці і барони

Розвернулись у будинках

І гадки не мають —

Бенкетують, та інколи

Теdeum співають.

Все зробили… Постривайте!

Он над головою

Старий Жижка з Таборова [108]

Махнув булавою.

10 октября 1845,

с. Марьинское

СЛІПИЙ

ПОЕМА

Думи мої молодії,

Поховані діти;

Не літають з того світа

Пустку натопити.

Покинули сиротою

З тобою одною,

Моє серце, моя зоре,

Раю мій, покою!

Ніхто не зна мого раю,

І сама не знаєш,

Що витаєш надо мною,

Як зоря над гаєм.

І дивлюся я, дивлюся,

А ти, моя зоре,

Спускаєшся низесенько,

Тихо заговориш,

Усміхнешся, подивишся

Дивлюсь і не бачу…

Прокинуся — плаче серце,

І очі заплачуть.

Спасибі, зіронько! минає

Неясний день мій; вже смеркає,

Над головою вже трясе

Косою смерть. І поховають,

А там і слід мій занесе —

Холодний вітер. Все минає.

І ти случаєм прочитаєш

Вилиту сльозами

Мою думу і тихими,

Тихими речами

Проговориш: «Я любила,

Я його любила,

І він не знав…» Зоре моя,

На мою могилу

Світи, зоре. А я буду

З-за світа літати

І про тебе, моє серце,

На небі співати.

Той блукає за морями,

Світ перепливає,

Шука долі, не находить —

Немає, немає! —

Мов умерла. Інший рветься

З усієї сили

За долею; от-от догнав

І — бебех в могилу!

А в третього, як у старця,

Ні хати, ні поля,

Тілько торба, а з торбини

Виглядає доля —

Як дитинка; а він її

Лає, проклинає

І жидові заставляє.

Ні, не покидає.

Як реп’ях той, учепиться

За латані поли

Та й збирає колосочки

На чужому полі,

А там снопи… а там скирти,

А там… у палатах

Сидить собі наш сирота,

Мов у своїй хаті.

Отака-то тая доля,

Хоч і не шукайте.

Кого любить, сама найде,

У колисці найде.

Так коло полудня в неділю,

Та на зелених ще й святках,

Під хатою в сорочці білій

Сидів з бандурою в руках

Старий козак.

«І так і сяк,

І треба б то, і шкода.

Ні, буде треба. Хоч два года

Нехай по світу поблукає

Та сам своєї пошукає,

Як я шукав колись. Ярино!

А де Степан?» — «А он під тином,

Неначе вкопаний, стоїть».

«А я й не бачу! А ідіть

Лишень сюди; та йдіть обоє!..

А нуте, діти, отакої!» —

І вдарив по струнах.

Старий грає, а Ярина

З Степаном танцює!

Старий грає, примовляє,

Ногами тупцює:

«Якби Мені лиха та лиха,

Якби мені свекрівонька тиха,

Якби мені чоловік молодий,

Та другої не любив, не любив.

Ой гоп, чики-чики!

Та червоні черевики,

Та троїсті музики,—

Од віку до віку

Я любила б чоловіка».

«Ой гоп, заходивсь,

Зробив хату, оженивсь,

І піч затопив,

І вечерять наварив».

«Ану, діти, отак, діти!» —

І старий піднявся.

Як ударить, як ушкварить —

Аж у боки взявся.

«Чи так, чи не так,

Уродив пастернак,

А петрушку

Криши в юшку —

Буде смак, буде смак.

Ой так, таки так,

Оженився козак,

Кинув хату

І кімнату

Та й потяг у байрак».

«Ні, вже не те, підтопталась

Моя стара сила,

Утомився; а все це ви

Так розворушили,

О бодай вас! Що-то літа!

Ні, вже не до ладу,

Минулося. Іди лишень

Полудновать лагодь,

Гуляючи, як той казав,

Шматок хліба з’їсти.

Іди ж, доню, а ти, сину,

Послухаєш вісти.

Сідай лишень. Як убили

Твого батька Йвана

В Шляхетчині, то ти ще був

Маленьким, Степане;

Ще й не лазив…» — «То я не син,

Я не син ваш, тату?..»

«Та ні, не син; стривай лишень.

От умерла й мати,

Ти й зостався; а я й кажу

Покойній Марині,

Таки жінці: «А знаєш що!

Возьмім за дитину»,—

Тебе б то це. «Добре», — каже.

От ми й спарували

Вас з Яриною докупи…

А тепер осталось —

Ось бачиш що? ти на порі,

І Ярина спіє…

Треба буде людей питать!

Та що-небудь діять!

Як ти скажеш?» — «Я не знаю,

Бо я думав теє…»

«Що Ярина сестра твоя?

А воно не теє…

Вона просто, як любитесь,

То й жінкою буде.

Та перш ось що! треба буде

І на чужі люди

Подивитись, як живуть:

Чи орють,

Чи не на ораному сіють,

І просто жнуть,

І немолоченеє віють,

Та як і мелють, і їдять,—

Все треба знать.

Так от як, брате: треба в люди

На год, на два піти

У наймити;

Тоді й побачимо, що буде.

Бо хто не вміє заробить,

То той не вмітиме й пожить.

А як ти думаєш, небоже?

А коли хочеш, сину, знать,

Де лучче лихом торговать,

Іди ти в Січ: як бог поможе,

Там наїсишся всіх хлібів.

А я їх їв.

І досі нудно, як згадаю!..

Коли заробиш — принесеш,

А не заробиш — поживеш

Моє добре; та звичаю

Козацького