Читати книгу - "Зло не має влади"

на троні. На коліна!

Вони послухалися, мов діти. Ті, хто ще недавно бився одне проти одного, хто вбивав і ранив, хто мародерствував і не від того був, аби вшитися з поля бою — всі опустилися на коліна, і я, котра стояла й досі, раптом отримала можливість бачити все, що відбувалося.

Принц-деспот стояв біля підвищення перед троном.

Сходами, застеленими оксамитом, підіймався Максиміліан у чорному вбранні. Його біле волосся стояли сторч.

Я присіла, щоб не вирізнятися з натовпу. Принц-деспот поклав некромантові корону на голову… Її було перекуто із залізного ланцюга!

У цілковитій тиші Максиміліан сів на трон Оберона. Оглянув усіх, зібраних у залі; в натовпі почалося тихе ремство. Багато хто його не знав, хтось знав як некроманта, когось вразила його молодість…

Максиміліан клацнув довгими пальцями. Біля входу почався рух, юрба відринула, мене причавили так, що я ледь не закричала. Почулися важкі кроки; проходом, який утворився, волочачи ноги, пройшли двоє мертвих вояків. Один був обтиканий стрілами, неначе їжак; другий хизувався перерізаним горлом. Вони стали обабіч трону. На блідих скронях Максиміліана виступили крапельки поту.

— Я некромант, — почав він хрипко, кашлянув і продовжив іншим голосом, спокійно й лунко. — І я достатньо сильний, щоб захистити вас. Поруч зі мною мої слуги. Може, комусь вони не подобаються?

Усі мовчали.

— Може, когось збентежить, якщо поруч із живим у загальному строю виступить мрець? Або кістяк? Або ще хтось, кого я закличу на службу? Може, когось бентежить саме слово «некромант»?

Усі мовчали; люди змучилися очікуванням смерті, зрозуміла я. Вони готові служити кому завгодно, аби тільки він дав їм надію.

— Добре, — тихо сказав Максиміліан, і його голос шерехом розлетівся під склепінням. — Столиця Королівства переноситься до мого чорного замку в скелях. Цього неприступного замку Сарані не здобути. Нам знадобиться запас продовольства, щоб витримати невелику облогу. Нам знадобляться люди, щоб виснажити й прогнати ворога. Мій перший наказ: усі, здатні носити зброю, повинні прибути сьогодні до заходу сонця в чорний замок.

Він підвівся. Його чорні очі фанатично горіли.

— Королівство! Ми розіб’ємо Сарану, ми розчавимо її! Розчавимо!

— Так! — несамовито закричали люди навколо мене.

Усі підвелися з колін. Хвиля істеричної радості підхопила й мене.

— Ми нашлемо на них жах і ніч!

— Жах і ніч! — ніби єдиною горлянкою ревли солдати, стражники й ополченці.

— Смерть ворогові!

— Смерть ворогові! Смерть! Розчавимо!

Я зрозуміла, що мене саму зараз розчавлять. Останньої миті, притиснута юрбою до стіни, я намацала нішу, прикриту довгим прапором.

І я забилася в цю нішу, зуміла протриматися там, поки розпалена юрба валила геть із зали.

* * *

Кілька хвилин я не знала, куди бігти й що робити. Замком сновигали люди, мене могли щохвилини впізнати й донести — або випадково обмовитися — Максиміліанові. Пробираючись темними коридорами, я чула уривки розмов: люди шепотілися та оглядались, постійно обривали одне одного, боялися бовкнути зайве.

— А король же бо… Мертвяки…

— Т-с…

— Як налетить Сарана й усіх покладе…

— А король же підніме! — нервовий смішок. — Підніме, й будеш служити, хоч живий, хоч мертвий…

Мені потрібно було довідатися, де Гарольд, але я не зважувалася запитати прямо. Надто свіжим було враження, надто виразно запам’яталася картина: Максиміліан на троні Оберона, залізна корона й двоє мерців обабіч. Живий Гарольд чи вже мертвий?

Притискаючись спиною до стіни, ховаючи навершя посоха за край старого плаща, я пробиралася вниз, у підвали. Двері, що вели до темниці, було зачинено, та не замкнено. Я почала спускатися вузькими сходами, щомиті прислухаючись, зупиняючись, водила перед собою посохом, розпізнаючи пастки. Смерділо гаром; у камері, де недавно Максиміліан розмовляв зі скутим принцом-деспотом, чадно догоряв останній смолоскип.

На низькому широкому ослоні, вистеленому соломою, лежала людина. По обличчі того чоловіка розтікався такий свинцевий спокій, що першої хвилини мені здалося, ніби Гарольд помер.

— Гарольде…

Ґратчасті двері камери було замкнено. Я приставила навершя посоха до величезного замка, навішеного ззовні; замкова шпарина лопнула. Замок розвалився навпіл і гримнувся на каміння, гуркіт повторився луною в тісних коридорах, але Гарольд не поворухнувся.

— Гарольде!

Я притисла вухо до його грудей і почула стукіт серця. З напіврозтулених губів виривався подих — він спав, й уві сні своєму був схожий на мертвого.

Я потрусила його за плече. Він не прокидався. На ньому не було ні свіжих ран, ані ланцюгів.

— Гарольде!

На мить мені стало шкода його будити. Звичайно, він же не спав багато днів, організовував оборону, збирав людей, вів будівництво… Відбивався від заколотників і щосекунди знав: усе марно.

Я сіла на край ослона. Взяла його важку, натруджену руку; це був хлопець, який учив мене робити перші кроки в магії, із ним ми разом билися, мерзли й мокли в дорозі. Це був молодий чоловік, який назвав моїм ім’ям свого новонародженого сина. Це був мій старий друг, хай уже сивий і бородатий, адже в Королівстві минуло багато літ, а в нашому світі — всього кілька місяців. Справжні друзі не бувають колишніми, скільки б часу не спливло.

— Гарольде, прокидайся, — сказала я м’яко. — Це я, Ліна. Це я!

Він розплющив очі. Каламутно глянув на мене. Сів, намацуючи зброю, якої, звичайно, не було.

— Відійди від мене, перевертню. Я хочу спокою після смерті.

— Ти не вмер. Я не перевертень. Я Ліна Лапіна, ти що, осліп?!

— Так, — він розтяг губи, але посмішки не вийшло. — Я пам’ятаю, хто ти. Подруга некроманта. Ти будеш стояти біля його трону?

Від обурення в мене перехопило подих.

— Я?!

Він дивився мені у вічі. Я з жахом зрозуміла: так, звісно. Я товаришувала з некромантом… Гостювала в чорному замку… Ходила разом із ним на могилу Лісового Воїна, нас багато разів бачили вдвох, ми спільники.

— Як ти…

Від обурення й образи я задихнулася.

— Як ти міг повірити!

Блискавка сама по собі вирвалася з мого посоха й ударила в закіптюжену стелю. Запахло димом, у тюремних коридорах застрибала луна.

— Я вірю тому, що бачу, — сказав він тихо. — Тепер буде Чорне Королівство, і чорний замок на чолі його. Можливо, некромант здолає Сарану. Нехай Чорне Королівство, тільки не попелище… Але не підходь до мене, не говори зі мною і не стій поряд.

По моїх щоках побігли сльози — такі гарячі, що ледь шкіру наскрізь не пропалили. Якби всю мою лють розчинити в цих сльозах, вийшла б сірчана кислота.

— Принцові-деспотові ти повірив, — заговорила я тремтячим голосом. — А мені не віриш. Ти… ідіот. Ти… — я захлинулася. — Але я тобі доведу. Коли повернеться Оберон… ти побачиш!

Я вискочила з камери й заметалася тюремними