Читати книгу - "20 000 льє під водою"

очі. Це дерево дуже добре акліматизувалося на Маскаренських островах. З його зеленої гущавини звисали великі кулясті плоди завширшки один дециметр, укриті горбкуватими шестикутниками. Ця корисна рослина, яку природа дарувала безхлібним районам, не потребує ніякої обробки і дає плоди на протязі восьми місяців року.

Нед Ленд добре знав ці плоди. Під час своїх численних подорожей він їх уже куштував і непогано умів приготовляти. Їхній вигляд розпалив його апетит, і він уже не міг себе стримувати.

— Пане професоре, — звернувся він до мене, — я умру, якщо хоч трохи не поласую м’якушкою плодів цього дерева.

— Ласуйте, друже Нед, ласуйте, скільки вашій душі завгодно. Ми сюди для того і зайшли, щоб робити експерименти. Так давайте експериментувати!

— Для цього не потрібно багато часу, — відповів канадець.

Озброївшись запалювальним склом, він швидко розклав багаття з хмизу. Вогонь почав весело потріскувати. В цей час ми з Конселем назбирали плодів хлібного дерева. Деякі з них ще не встигли дозріти; їхня товста шкірка прикривала білу злегка волокнисту м’якоть. Зате інші, жовтуваті і драглисті, яких було значно більше, наче чекали, щоб їх зірвали.

В цих плодах зовсім не було кісточок. Консель приніс їх Недові з дюжину. Той поклав їх на розжарене вугілля, розрізавши перед цим на товсті скибочки. Роблячи це, він увесь час примовляв:

— Ви побачите, пане професоре, який смачний цей хліб!

— Особливо, якщо довгий час його не бачили, — додав Консель.

— Це навіть не хліб, — промовив канадець, — а вишукане печиво. Ви ніколи його не куштували, пане професоре?

— Ніколи, Неде.

— Ну що ж, готуйтеся покуштувати цю смачну страву. Не бути мені королем гарпунників, якщо ви не захочете другої порції!

За кілька хвилин той бік скибочок, що був на вогні, повністю обвуглився. Всередині з’явилася біла маса, щось подібне до ніжної хлібної м’якушки, смаком схожої на артишок.

Треба визнати, що хліб справді був чудовий, і я їв його з великою насолодою.

— На жаль, — промовив я, — навряд чи може ця м’якоть зберігатися у свіжому вигляді. Тому, мені здається, даремно брати запас цих плодів на борт.

— Що ви, пане професоре, — заперечив Нед Ленд. — Ви говорите про це як природознавець, а я діятиму як будочник. Конселю, назбирайте цих плодів! Повертаючись, ми їх візьмемо з собою.

— А як же ви їх зберігатимете? — запитав я канадця.

— Зроблю з їхньої м’якоті розчин тіста, яке може зберігатися дуже довго не псуючись. Коли ж я захочу його використати, я спечу на корабельній кухні. Незважаючи на дещо кислуватий присмак, хліб вам здасться прекрасним.

— Отже, Неде, я бачу, що до цього хліба нічого більше не треба…

— Навпаки, пане професоре, — заперечив канадець. — Нам потрібні ще фрукти або принаймні овочі.

— Що ж, давайте шукати фрукти і овочі.

Закінчивши збирання плодів хлібного дерева, ми вирушили на розшуки нових страв для нашого «земного» обіду.

Наші розшуки не були марні, і вже до дванадцятої години ми зробили достатні запаси бананів. Ці ніжні плоди жаркого пояса визрівають протягом усього року, і малайці, які назвали їх «пізангом», споживають їх сирими. Разом з бананами ми назбирали величезних смокв, дуже смачних плодів мангового дерева, і ананасів неймовірного розміру. Збирання цього врожаю забрало значну частину нашого часу. А втім, ми за ним не шкодували.

Консель увесь час стежив за Недом. Гарпунник ішов попереду і, проходячи біля деяких дерев, упевнено зривав чудові плоди, поповнюючи свої запаси.

— Ну, — спитав Консель, — вам уже всього вистачає, друже Нед?

— Гм! — промурмотів канадець.

— Як? Ви ще скаржитеся?

— З усієї цієї зелені не приготуєш обіду, — відповів Нед. — Це на десерт після обіду. А де суп? Де печеня?

— Справді, Неде, — втрутився я, — ви обіцяли почастувати нас відбивними котлетами. Щось я їх не бачу.

— Пане професоре, — відповів канадець, — полювання не тільки не закінчилося, а ще й не починалося. Терпіння! Ми ще зустрінемо якусь дичину в пір’ї чи у шерсті коли не в цьому місці, так в іншому…

— І коли не сьогодні, то завтра, — додав у тон йому Консель. — Проте не слід надто далеко заходити. Я навіть пропоную повернутися до шлюпки.

— Як? Уже? — скрикнув Нед.

— Ми повинні повернутися до настання темряви, — сказав я.

— А котра тепер година? — запитав канадець.

— Щонайменше друга, — відповів Консель.

— Як пролітає час на твердій землі! — вигукнув Нед Ленд з жалісним зітханням.

— У дорогу! — скомандував Консель.

На зворотному шляху через ліс ми додали до наших запасів листя капустяної пальми, за яким довелося лізти аж на вершину дерева, зелені боби, що їх малайці називають «абру», і ямс вищої якості.

Коли ми дійшли до своєї шлюпки, ми були дуже переобтяжені. І все ж Нед Ленд вважав, що його запаси ще недостатні. Але доля йому посміхалася. Коли ми вже готувалися відпливати, він помітив кілька сагових пальм заввишки від двадцяти п’яти до тридцяти футів. Ці дерева, такі ж цінні, як і хлібне дерево, вважаються найкориснішими рослинами в Меланезії.

Сагові пальми не потребують особливого догляду і розмножуються, як і шовковиці, паростками та насінням.

Нед Ленд знав спосіб поводитися з цими деревами. Взявши сокиру і діючи нею з великою спритністю, він швидко зрубав дві чи три сагові пальми. Навкруги них знялася біла курява, яка свідчила про їх зрілість.

Я дивився на роботу Неда скоріше очима натураліста, ніж зголоднілої людини. Він почав з того, що відірвав з кожного стовбура смугу кори в палець завтовшки. Під корою виявилося довгасте волокно, що утворювало безліч заплутаних вузлів, просякнутих клейким борошном. Це сагове борошно і було тією їстівною речовиною, яка служила головним продуктом харчування для меланезійського населення.

Нед Ленд на перший випадок задовольнився тим, що розрубав стовбури на кілька частин, як це роблять з дровами. Сагове борошно він збирався добувати після повернення на корабель. Для цього треба було спочатку борошно просіяти, щоб відділити його од волокон, потім просушити на сонці і, нарешті, висипати у форми, щоб воно затужавіло.

О п’ятій вечора, навантажені всіма нашими багатствами, ми відпливли од берега острова і за півгодини причалили до борту «Наутілуса». Нас ніхто не зустрічав. Здавалося, велетенський залізний циліндр був безлюдним. Вивантаживши наші запаси, я спустився в свою каюту, де знайшов готову вечерю. Я поїв і ліг спати.

Наступного дня, 6 січня, на кораблі не трапилося нічого нового. Всередині його не було чути ніякого шуму, не видно було ніяких ознак життя. Шлюпка залишалася прив’язаною до борту на тому ж місці, де ми її покинули. Ми вирішили повернутися на острів Гвебороар. Нед Ленд сподівався, що йому сьогодні