Читати книгу - "Дзвони зеленої Галактики"

Ганшин підвівся, підійшов до вікна, притулився чолом до скла. Бертенєв мовчки чекав.

— Час народжуватись і час вмирати, — продовжив Ганшин. — Час насаджувати і час виривати з корінням… Час руйнувати і час творити… Час плакати і час сміятись… Час розкидати каміння і час збирати його…

Ганшин замовк. Якусь хвилину Бертенєв розгублено дивився на нього.

— Я і справді не розумію.

— От і добре, — сказав Ганшин. — І прекрасно. І не треба розуміти. І давай взагалі на цьому зупинимось. Неприємна мені ця розмова. А з премією вітаю вас, тебе і Тойво з Оскаром…

Бертенєву не лишалось нічого іншого, як попрощатися.

Ганшин провів його до машини, і потім він довго дивився услід рубіновим вогникам, що розчинялися в нічній пітьмі, намагаючись ні про що не думати.

Згодом він поплентався до будинку, зрідка підводячи погляд до неба, — там він бачив інші рубінові вогники, які лямували Колесо, що повільно підносило в стратосферу контейнери з соляними термоакумуляторами, аби віддати зайве земле тепло.

Колись, подумав Ганшин, під сонцем півдня проляжуть бетоновані русла, якими потечуть річки зернистого берталану, насичуючи повітря животворним газом… От як воно трапилось: технологія підняла над світом меч парникового ефекту, і вона винайшла й щит. Один з парадоксів нашого часу. Але до берталонових річок та озер ще так далеко. Ох, як далеко! Десятки років пролетять, доки все це буде створено і зможе дати відчутний результат — щоб не в болотяній лабораторії, а під палючим сонцем пустель народжував берталан кубометри кисню й тонни вугілля, алмазів… А доки що, аби не задихнулась планета, щоб не стала вона дном нового моря, мусять крутитися Колеса. Щодня, щогодини, безперервно і невмолимо, ніби Колесо долі. “Та оце ж і є — колесо моєї долі, — нараз у бентезі збагнув Ганшин. — Моєї чудернацької долі”.

Тому що в кожного в житті свій зоряний час, коли відкривають закон всесвітнього тяжіння, теорію відносності, пишуть “Марсельєзу”… І тоді, в ніч пожежі, він гостро відчув, що проминув його час щедро розкидати камені, коштовні камені ідей.

Щоправда, згодом він намагався обдурити долю — і був покараний, бо неможливо двічі ступити в той же самий потік. Але для того, щоб остаточно в цьому упевнитись і змиритись, довелося пережити всю історію з “Беатою”, всю гіркоту поразки там, в Тихому океані, на забутому богом і людьми Фрайді-Айленді.

І тоді він збагнув, що варто просто піти. Податися туди, де сьогодні вирішується найважливіше. Головне для дня сьогоднішнього, а завтра буде головним інше, народжене вчора з твоїх же безсонних ночей.

І доки інші створюють твій берталан, ти будеш крутити Колесо, своє Колесо, аби зберегти клімат Землі для них же, щоб могли вони спокійно працювати.

Так приходить пора збирати камені, з яких інші будуть зводити будинок.

Ганшин ще трохи постояв перед дверима, дивлячись на вогники Колеса, потім зайшов у дім, роздягнувся і ліг. Він подумав, що довго не зможе заснути, проте заснув майже відразу під шурхіт високих соснових крон і ледь чутне поскрипування далекого Колеса.

Віталій Бабенко

ДО НАСТУПНОГО РАЗУ

Радість — ось як ми назвали планету. А чому так назвали — хтозна. Лишалася б краще з реєстровим індексом ЗЗТ/11/0,8-Арктур-4 — і квит. А ми, бач — Радість! Не нарадієшся тут…

Реєстрова номенклатура, коли хтось не знає, розшифровується просто. ЗЗТ — Планета Заселена Земного Типу. Цифра 11 означає, що заселених планет досі знайшли рівно десять. Радість — одинадцята. 0,8 — гравітаційний показник. Арктур, ясна річ, це альфа Волопаса, а наша ЗЗТ — четверта планета в системі.

Слова “не нарадієшся” стосуються того самого моменту, як ми з Сашком опинилися в пустелі. Уявіть: спека під тридцять градусів, над головою в зеленкуватім небі величезна червона куля Арктура, і навсібіч — аж ген до самого виднокраю — пустеля: пісок, пісок, пісок… Жовтогарячого, зауважте, кольору. Звідки пісок? Чому пісок? Адже НЕ МОЖЕ тут бути ніякої пустелі. Відповіді немає…

Утім, почну по порядку. Вийшли ми з “вушка голки”… — це в нас так заведено називати проходження крізь канал Баженова, за відомим прислів’ям: легше верблюдові пролізти крізь вушко голки, ніж багатому потрапити до раю і ніж кораблеві пролізти крізь вакуум-капіляр; звідси, до речі, й далеко не поетичне назвисько корабля — “верблюд”… Отож вийшли ми з “вушка голки” в системі Арктура, знайшли четверту планету — так вимагало завдання — й лягли на кругову орбіту. Оця Радість наша — ніби за сімома печатками: страшенно густа хмарна оболонка навколо неї, приблизно венеріанського зразка. Як ми не крутилися, як не міняли кут орбіти — вікон не виявили. Візуальний огляд об’єкта, як пишуть у протоколах, результатів не приніс.

Відтак узялися за інструментальну розвідку. Відразу ж виявилося потужне магнітне поле. Радіаційні характеристики були мінімальні, а на всьому діапазоні радіохвиль — найнесподіваніше! — галас стояв неймовірний. Голоси, сигнали незрозумілі, якесь цокання, булькання, буркотіння, шепіт, свист, сичання, то ніби горло прочищають, то дзумкочуть, то гикають десь, нарешті, музика… Не то що б заслухатися можна було, але ж музика, хай тобі грець! Звісно, назва одразу ж і визначилася: Радість!

Що в нас на кораблі зчинилось — важко й передати. Всі тріумфують, цілуються, кричать, годі слів розібрати. Та і як же інакше: МИ — йдемо на Контакт! Вийшли в перший свій стажерський, по суті, дитячий політ, і будь ласка: ЦИВІЛІЗАЦІЯ!!! Та ще й високорозвинута: на рівні радіоепохи. Ото вже пощастило!..

Складнощі почалися із зондування. Точніше, не складнощі, а щось дивне. Перший зонд прошив хмарний кокон, і на хвилину на нашім великім екрані постав підхмарний світ: розсип островів у неозорому океані. Страх як сподобалися нам ці острови. Здавалися теплими, духмяними: зелень лісів і гайків, пляжі, м’які хвилі, затишні лагідні міста, легенький вітрець… Щоправда, сонце закрите хмарами, та все ’дно добре. А живуть тут привітні тубільці, ми їх швидко зрозуміємо, вони — нас, і налагодиться вперше в історії міжпланетна дружба, й почнеться ера Великих Космографічних Відкриттів — мирна і безкорислива. Чим погано?

Я одразу ж уявив наш рейс експедицією Кука, в п’ятистах кілометрах під нами розкинувся південний рай Таїті, де чекали нелукаві аборигени, які встигли, проте, озброїтися непоганою радіотехнікою.

Висота зонда була чималенькою — близько двадцяти кілометрів; чекати, поки він пройде глісанду зниження, нам не хотілося, відтак Павло, командир наш, попросив максимально збільшити “картинку”. Аж тоді раптом усе й скінчилося. Край! “Телепень” — телеметрія себто — затуманився, роздерся, мов гниле ганчір’я, почорнів,