Читати книгу - "Ангел пригляду"

гарячково запрацювала. Він ані секунди не сумнівався, що це по його душу. «Ось і з’їздив, підписав договір! — промайнуло в голові.— Сидів би, дурень, у своїй belle France, тренувався, писав книжку, горя б не знав».

Але клясти себе за легковажність було пізно. Якщо вже за нього взялися, то все серйозно. Темні, якщо треба, дістануть навіть у Франції. Зараз треба думати про те, як вислизнути.

Був у Бориса улюблений герой, про якого він написав кілька романів — російський детектив, вихований у дев’ятнадцятому столітті в Японії кланом ніндзя. Детектив цей, як і годиться, володів усіма таємницями синобі, був цілком собі джентльменом і суперменом. Ось він зараз викрутився б легко й вишукано, навіть не забруднивши рук чужою кров’ю. Але одна річ — літературний персонаж, якому що вигадаєш, на те він і здатний, зовсім інша — реальне життя. Тут немає ніяких детективів, лише він — уже немолодий і фізично не дуже міцний письменник. З усіх смертельних прийомів за кілька місяців він абияк опанував лише надування живота та п’ять «материнських долонь» стилю баґуачжан. Цього явно не досить, щоб упоратися з чотирма добре підготованими професіоналами. А в тому, що вони добре підготовані, він не сумнівався. Одного погляду вистачило, щоб відчути їхню силу й жорстокість. Якщо ж вони озброєні — а це, напевне, так і є, інакше не буває,— сподіватися нема на що.

Борис підняв слухавку телефона — той мертво мовчав. Мобільник теж оглух. Так, це темні. Почуваються як удома, врубили глушилки.

По сходах угору вже важко гупали. Двері міцні, якийсь час протримаються… Утім, ніякі замки не встоять перед професіоналами.

Борис позадкував до балкона, відчинив, вийшов. Стрибнути з шостого поверху? Маячня. Щоправда, просто під вікном росла необрізана тополя. Гілки її, міцні та гнучкі, цілком могли загальмувати падіння, пом’якшити удар. Був, звичайно, ризик подряпатись або навіть вивихнути руку. Але ця небезпека здавалася сміховинною порівняно з тими чотирма, які піднімалися зараз сходами.

Борис уже готовий був стрибнути, пошкодував тільки, що не вдягнув пальта, — холод хапав за горло крижаною лапою… Але повертатися ніколи. Байдуже, головне втекти, а там як-небудь…

Він глянув через перила, приміряючись, щоб не промахнутись. Але тут знизу вилетіли три сталеві гаки, вп’ялися в залізну решітку, сталеві троси натяглися, як струни. Борис нахилився — по тросах нагору вже дерлися з якоюсь нелюдською швидкістю троє чорних.

Нівроку… Отже, заради його особи відрядили не просто оперативників, а цілу групу спецпризначення? Це вже перебір. Але якщо дійсно все так серйозно, то що ж робити… Здатися? А якщо в них немає наказу брати його живим? Та й не для того він навчався в майстра У, щоб здаватися живим…

Борис відступив у квартиру. Вхідні двері вже тріщали під натиском спецзасобів. Останнє, що він устиг зробити — підняв руки, розфокусував зір так, що перед очима замерехтіли крихітні зірочки, і глибоко вдихнув животом…

Замки вхідних дверей здались, тієї ж секунди балконні двері відчинились. У квартиру з різних боків вдерлося семеро темних, розсипалися по кімнатах, готові скрутити хоч самого диявола… Але всюди невинним дівочим оком дивилася на них прозора порожнеча.

Вони заметалися по кімнатах, повідчиняли всі двері, перекинули шафи, зазирнули під канапу… Однак квартира не відгукнулася. В ній було порожньо, лунко і страшно, немов з труни раптом утік її таємничий мешканець.

Глава 13

Князь

Задзвонив Діанин мобільник, розвернувся, поповз по тумбочці, трусячись, немов зі злості.

Субота зиркнув, побачив на дисплеї єдине слово — «Геніус», прикрив очі: телефон не його, кому треба, та нехай відповідає. Діана, що лежала поруч, простягла руку, взяла, сказала: «Слухаю».

Слухала вона секунд десять, не більше, але за цей час устигла підвестися й кинути в Суботу його штани, футболку й сорочку.

— Зараз будемо.

Казала в слухавку, а сама дивилася на Суботу. Той відкрив був рота, хотів сказати щось уїдливе, але не встиг.

— Ні сну, ні відпочинку змученій душі, знаю.

Він зітхнув і став одягатися…

Цього разу його повели не до кабінету Геніуса, а на четвертий поверх, де він ще не був. Коридор там, як і решта в корпорації, видався йому надзвичайно довгим, знову ж таки, майже нескінченним.

— Вашими лабіринтами електрички б пустити…

Після цих слів коридор усе-таки закінчився. Не те щоб зовсім, просто в одній зі стін виникли двері — чомусь без ручок. Діана штовхнула їх, і Субота завмер, вріс у підлогу, широко розплющив очі.

З отвору пролилася веселка, тільки кольорів у ній було не сім, як зазвичай, а тисячі, і кожен жив у повітрі особливим тріпотінням, обпалював очі, спалахував на рогівці крихітним сонцем — зеленим, блакитним, фіолетовим… Милуватися цим видовищем хотілося без кінця, але Діана рішуче потягла його всередину.

У першу мить Суботі здалося, що він у райському саду — такі навколо буяли пахощі лапатої південної зелені, пронизаної сонцем. Він підвів голову — високо в повітрі висіла, ніби зовсім не спираючись на стіни, прозора стеля, крізь неї в приміщення безперешкодно вливалися сонячні промені.

Просто від дверей запрошувала вглиб саду кокетлива смарагдова арка — вигиналася над головою, повзла по опорах аристолохія лапата. У суцільній зелені зяяли невеликі рвані лакуни, немов архітектор-недбайло передумав завершувати почате. За аркою плив, розповзався, шаленів справжній едем.

Підносилася вгору калерія темно-пурпурова з фіолетовими й пористими, як у шовковиці, суцвіттями.

Горіло, жевріло червоним серед нефритового вогняне дерево, воно ж делонікс королівський.

Кущилася тонкими ребрами, жовтіла, прикидалася курячою сліпотою єрусалимська колючка.

Самотньо тулилася жаботикаба, або виноградне дерево, чий оббілований блідий стовбур, наче тугі папіломи, всипали аметистові плоди-кістянки.

Височіли живі старожитності — стрункі гінкго. Обсипалися з них маленькі сріблясті плоди, схожі на абрикоси, поширюючи задушливий запах гниття.

Фікус реліґіоза широко розпростер галуззя, немовби запрошуючи до свого затінку нового Будду.

Наче жираф, що витяг шию, височіла над іншими кронами кокосова пальма, і кокоси дивилися з неї загрозливо, готові стрибнути на голову, розколоти череп.

Невміло ховалися серед шкірястого темно-зеленого листя жовто-рожеві плоди манго.

Випиналися навсібіч, упираючись у невидимі перешкоди, міцні дерев’янисті пагони джекфрутового дерева — кора вкрита білою цвіллю, величезні жовто-зелені плоди потворно і хтиво громадяться на знемоглих гілках, жорстка й пухирчаста шкіра загрожує поранити ніжне піднебіння. Але не одразу слід відкушувати від них, а спершу очистити, нарізати довгими шматками. Зріла жовта м’якоть цього загадкового фрукта, що облягає великі насінини, схожа смаком на амброзію. Але не дай Бог спраглому мандрівцю скуштувати недостиглого, білуватого нутра плоду — він не розклеїть зубів, стягнутих міцним, як