Читати книгу - "Дженні"

можливо, більше не втягуватиму тебе у такі жахливі пригоди та небезпеки…

Пітер урвав її:

— Так, але ми завжди вибираємося сухими з води.

— Колись не виберемося, — похмуро відказала Дженні. — У людей є така, на їхню думку, дотепна приказка, що коти мають дев’ять життів, що, звісно, повна маячня. До якоїсь миті у своєму житті ти уникаєш небезпеки, а вже наступного разу тебе накриє з головою. Я не хочу цього наступного разу. Якщо ми знайдемо якийсь спосіб знову повернутися до Лондона…

— Дженні! — захоплено гукнув Пітер, — чому б нам не повернутися до Лондона просто зараз, якщо ще не надто пізно?

— Що ти маєш на увазі, Пітере?

— «Графиня Ґрінок». Я бачив її з вежі. Сьогодні вранці вона була ще тут, з її труби валив густий дим, як і того дня, коли ми вирушали з Лондона. Вона готується до рейсу. Можливо, якщо ми поквапимося, то зможемо заскочити на борт перш ніж корабель відпливе.

Дженні голосно зітхнула і на мить притулилася до Пітера.

— О Господи, — сказала вона. — ТАК добре мати когось поруч, хто знає, що робити.

Тоді вона скочила на ноги.

— Ходімо, Пітере, побігли. Корабель може відплисти щосекунди.

Вони мчали, нехтуючи звичайними котячими правилами, не переймаючись тим, щоб ховатися чи перебігати з точки до точки, мчали, перестрибуючи через перепони не тільки з котячою швидкістю та спритністю, але з чимось більшим, чимось, що полегшує біг, коли великий камінь спав з душі.

Під залізницею і мостами Ґеорґа V вони проминули парохідну пристань, де пасажири стояли в черзі на пороми до Ґрінока, Ґурока, Інверері та Ардрешейґа,[19] вниз по залюдненій Брумілоу бігли повз кораблі, що завантажували товари для різноманітних цікавих місць, але зараз Пітер і Дженні не затрималися тут ні на секунду, бо знали, якщо чорний дим валить із її труби, «Графиня» може відплисти просто зараз.

Вони летіли набережною вздовж річки Клайд, вулицями Чіпсайд і Піккаділлі, а за сто ярдів попереду «Графиня Ґрінок» випускала хмару вугільного диму. За мить він змінився струменем білої пари, що закрутилася над її трубою, як перо над капелюхом, — і друзі почули гудок до відплиття.

— О, — закричав Пітер, — вона відпливає. Швидше, швидше, Дженні. Залишилося ще трохи.

І вони обоє, прищуливши вуха, випрямили хвости і зі швидкістю світла долали ярди, що залишилися, немов білий і темно-коричневий промінь. Як же вони бігли!

І вони, безперечно, запізнилися б, якби команда «Графині» не затрималася в останню мить через проблеми з трапом.

Викликали містера Бокса, теслю, з набором усіх інструментів, а саме: молотків, зубил, полозків, пилок, гайкових ключів, дрилів, свердел, храповиків і важелів. Він червонів, штовхав, піднімав важелем, колупався, то божачись, то згадуючи всіх чортів, і не міг зовсім нічого вдіяти з тим трапом. Здалося, немов «Графиня» або так назавжди і залишиться припасована до набережної трапом, або їй доведеться відплисти з трапом, що стримітиме збоку.

Тут містер Бокс повністю втратив терпець, підвівся з колін, на які він став, пиляючи, відточуючи і підіймаючи, та люто вгатив горопашний трап, який образу ж відреагував на такі дії і почав хитатися, показуючи, що саме цього йому й хотілося увесь цей час. Хоч згодом виявилося, що містер Бокс добряче пошкодив собі черевика й пальця.

— Готово, хлопці! — закричав він до чорноробів, що чекали в доці. — Забираймося!

І саме в цю мить Пітер і Дженні підбігли до пристані й застрибнули на трап. Між бортом корабля й кінцем трапу вже була відстань у декілька ярдів, але швидкість, до якої розігналися Пітер та Дженні дозволила їм перелетіти через цей розрив, як парі пухнастих птахів, і приземлитися на груди містера Бокса, збивши його з ніг і поваливши на спину, оскільки він і так непевно стояв на одній нозі.

— Та щоб мені! — загорлав містер Бокс, — та щоб мені! ВОНИ повернулися!

І справді вони повернулися на залізну палубу любої, занехаяної, смердючої «Графині». Тут нічогісінько не змінилося, в якомусь розумінні це було немов повернутися додому. З каюти капітана Сурліса долинало дзеленькання розбитого скла і череп’яного посуду. Містер Стрейчен стояв на вахті на містку, його синій кашкет добряче з’їхав на потилицю, тож гарно було видно синці під очима. З кубрика на кормі долинали скорботні завивання Мелі, що затягнув прощальну пісню перед відплиттям. Містер Карлюк з’явився зі своєї каюти, пальці його правої руки були зведені разом як пістолет, а ліва рука крутила уявний аркан.

А команда під керівництвом Анґуса, форварда, що ревів не гірше парової лебідки, вчиняла повний безлад, зв’язуючи не ті канати й мотузки, хапаючись за інші й також не ті, вимикаючи, коли потрібно вмикати, спотикаючись через ланцюги. Вони майже спустили якір і дозволили «Графині» потрапити у відплив, внаслідок чого вона ледь не зачепила екскурсійний катер, який прямував до острова Мен, що змусило капітана цього катера кучеряво висловити свої враження з цього приводу. І все-таки несамовито гудучи, огорнений чорним димом, з майже повним хаосом на борту корабель зміг відчалити, повернутися в річку Клайд і взяти курс до відкритого моря.

Пітер і Дженні не затримувалися на палубі й одразу ж попрямували на корму, щоб побачитися з Мелі, який привітав їх радісним криком, після чого пробив дірку в непочатій банці згущеного молока, відрізав трохи м’яса від холодної баранячої ноги й запросив друзів пообідати зі словами:

— Йой, то ви якраз вчосно, га? Й голодні, добряче, ага. Плоту за проїзд принесли, нє? — і він заревів від сміху. — Скіко щорів та мошей за квиток? Думаю, всьо файно. Ше баранини? Скіко у вас влізе? Нате ше…

І він відрізав їм іще м’яса, а потім, все ще регочучи, несподівано віддав їм і кістку, яку вони із задоволенням погризли, і це вперше друзі гарно поїли відтоді, як залишили корабель.

Подорож назад до Лондона минула без пригод, здебільшого вони їли, спали, відпочивали, грілися на