Читати книгу - "Infernale. Пекельний сеанс"

він, простягаючи їй. І неспокійно почухав підборіддя. — Сподіваймося, що ніхто у штаб-квартирі найближчим часом їх не шукатиме.

Ці теки могли виявитися справжнім проривом. Вони були її союзником. Завдяки їм вона могла реконструювати події — кроки, мотиви, думки. Та навіть коли вона знатиме, що саме шукає, потрібні будуть час і зусилля. Очі боліли, і вона постійно терла їх, від чого картинка лише розпливалася. Вона розстебнула першу теку і погортала документи. Це був звіт про розслідування справи в Архіві.

— Не розумію, чому ти так за це чіпляєшся. Двадцять чотири години тому ти була одержима випадком у завулку Ковенант. І не кажи, що намагаєшся пов’язати це з твоєю історією про серійного вбивцю. Ще навіть шести годин не минуло після пожежі в Архіві.

Вона не звернула уваги на запитання, лише дивилася на папери.

— На камерах у будівлі щось є?

— З якихось непояснюваних причин на записах із камер бракує цілого шматка. Ми підозрюємо, що це могло статися внаслідок збою в електромережі.

– Є щось корисне на записах близько того часу?

Він всміхнувся.

— Перегорни кілька сторінок і сама побачиш.

Вона взялася гортати сторінки, доки не натрапила на чорно-білу фотографію двох чоловіків, що входять крізь парадні двері будинку. Один із них був низенький і опасистий, обличчя приховував капюшон. Але другого було видно чітко. Вона відзначила про себе його дані: трохи більше або менше сорока, довготелесий, худий, з жалюгідною поставою, наче в маріонетки, великі очі, які здаються ще більшими в окулярах у сталевій оправі, еспаньйолка. Неохайний одяг і допитливий погляд надавали йому схожості з безробітним журналістом.

— Вдалося ідентифікувати їх?

— Охоронець Архіву впізнав ось цього, — сказав він, дивлячись на фотографію. — Його звати Алекс Вітмен. З Лос-Анжелеса, Каліфорнія. Але колишній мешканець Единбурга.

— На нього щось є?

Джонсон вагався, а потім відповів:

— Не хотів би псувати тобі розвагу. Знаю, як ти сяєш від задоволення, продивляючись мої ідеально набрані сторінки.

Він підморгнув, але жінка цього не помітила.

Вона нашвидку продивилася документ.

— Отже, поїхав із Единбурга в… 1990 році. Яка дивина.

— Хапаєшся за соломинку. Так робили сотні інших.

— Так зробив і серійний убивця.

Джонсон всміхнувся.

— Гаразд, я тобі підіграю. Щось спільне?

— У своїх свідченнях подруга Аманди Пірсон каже, що пішла на південний бік «Океан Термінал» і побачила сумочку Аманди на тротуарі.

— Гаразд… — продовжив Джонсон, чекаючи пояснень.

— Відчувши недобре, вона побігла до інформаційного терміналу, щоб повідомити про це. Та коли охорона супроводила її назад на місце, сумочка зникла.

— Вочевидь, зловмисник повернувся, щоб підібрати сумочку, — сказав Джонсон. — Або дівчинка страждає на галюцинації. Або бреше.

— Лише подивися на всі ці справи, — мовила вона, тримаючи теку перед ним. — У жертв бракує особистих речей. Повітряної кульки. Медальйона. Сумочки. Наш зловмисник залишає собі сувеніри.

Він кивнув, гортаючи документ, не турбуючись вчитуватися в подробиці. Дійшовши до фотографії жертви, він вийняв її з теки і тримав у руках: відвертий топ, щільно нафарбовані повіки, забагато помади для дівчинки цього віку. Нарешті він похитав головою.

— Ця дівчинка надто доросла. Збіг.

Він поклав фотографію і підштовхнув її до Макбрайд. Жінка взяла її і сиділа, споглядаючи портрет останньої жертви. Він міг розповісти все, що їй треба було знати.

— Злочинці, що полюють на дітей, орієнтуються на певну вікову групу, — сказав Джонсон. — Злочинець, якого цікавлять шестирічні, може вважати чотирнадцятирічну дівчинку застарою. Те саме стосується чоловіка, якого приваблюють підлітки, — він, мабуть, відчуватиме таку ж відразу, як ми з тобою від думки про розбещення такої маленької дівчинки.

Макбрайд відчула, як стискається шлунок. Вона намагалася не звертати уваги.

— То як ти поясниш зростання кількості викрадених дівчаток за останні місяці?

Джонсон знизав плечима.

– Імітація. Кіно. МТВ. Мерилін Менсон.

— Хто-небудь перевіряв батьків? — спитала вона. Це був не стереотип, лише статистика.

— Чисті як скло. Залізобетонні алібі — були на роботі під час зникнення. Обоє. Також ми перевірили близьких родичів: нічого підозрілого.

— Тоді це має бути наш хлопець, — прошепотіла вона. — І в цьому разі ми бачили роботу нашого приятеля не востаннє.

— Не кажи дурниць, — озвався він. — Ті дівчата ходили до різних шкіл, мали різних друзів, походили з різних родин.

Він загинав пальці, наче відзначаючи ключові пункти.

— Дівчинка в завулку Ковенант — це одне: той самий почерк, який ти згадувала у зв’язку з останніми випадками. Натомість Аманда Пірсон зникла — не мертва. Не забуваймо про це. І, що важливіше, твій серійний убивця припинив спалювати в 1990-му. Не знаю, чому, і мені нецікаво з’ясовувати. Може, він помер чи втік із міста.

Вона постукала по паперах, що лежали на столі.

— Судячи з усього, що ми знаємо, він знайшов схованку, щоб приховувати тіла. Лише подивися на звіти з сусідніх округів. Дивні зникнення почалися точнісінько за три місяці після викрадення останньої дівчинки.

Вона подивилася у папери, подумки підраховуючи. Серія зникнень і спалених тіл, які знаходили в Единбурзі до квітня 1990-го. А потім нічого. Наче злочинець зник із лиця землі. Уважне ознайомлення зі справами інших юрисдикцій, однак, давало іншу картину. Серпень 1990-го: зникнення дівчинки в районі Лівінґстона. Листопад 1990-го: зникнення десятирічного хлопчика в Данбері.