Читати книгу - "595 днів совєтським вязнем"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Та й писання листів у межах самого Совєтського Союзу — це далеко не те саме і не така проста справа, як в інших державах світу. Поза щоденною важкою працею такий громадянин СССР не має просто часу розписуватися[8] про себе та свою рідню, а приятелів, з якими він міг би ділитися своїми радощами та смутками в листах, він з засади не має. Зрештою, всюди суще око НКВД слідкує пильно також за листуванням внутрі держави. Тому тамошні люди, навчені гірким досвідом, пишуть взагалі рідко, а як уже мусять до когось конче писати, то пишуть ляконічно коротко, сухо, просто кількома реченнями. Я розпитував вязнів, чи бачили вони коли урядову статистику листування в СССР, себто кількість листів, що їх доставляє пошта СССР своїм громадянам та висилає за кордон і дістає зза кордону кожного року. Відповідали, що такої статистики ніколи не бачили і про неї не чували. Очевидно — її там не оголошують, а може й взагалі не ведуть. Я певний, що коли б так у Сов. Союзі проголошено циферні дані про кількість листів, виекспедіованих сов. поштою внутрі держави в однім році, то виявилось би, що в порівнянні з кожною іншою державою у світі пересічний громадянин СССР пише бодай 10-20 разів менше листів, як такий самий громадянин у чужій державі. Коли ж іде про писання листів за кордон, то можна прийняти сміло, що під цим оглядом совєтський громадянин не висилає в пересічі навіть одної сотої стільки листів на чужину, скільки їх висилає громадянин першої-ліпшої держави у світі.
Та пишучи про справжню манію і панічний страх перед шпигунами в СССР, я хочу тут згадати про одного дійсного шпигуна, що сидів у тому самому часі в одній із сусідніх камер Лубянки. Саме з тої камери перекинули до нас одного вязня, який оповідав, що він сидів разом з одним японським шпигуном, який до шпіонажі в користь своєї батьківщини признавався голосно. Та не тільки признавався, але й уважав себе першорядним шпигуном і запевняв, що накоїв Сов. Союзові немало лиха. Тому шпигунові грозила очевидно кара смерти але він був такий певний, що його виміняють за якогось іншого, теж визначного російського шпигуна, зловленого в Японії, що поводився ввесь час дуже самопевно і був завжди веселий та бадьорий. Тому японському шпигунові і належала фраза, що її я запамятав і до цього часу: «Доброго шпигуна ніколи не розстріляють».
ВИЗНАЧНІ СПІВВЯЗНІ В КАМЕРАХ ЛУБЯНКИМіж двома професорами університету. — Чи Всеволод Белюстін був масоном? — Іван О6реїмов — учений математик і чудовий оповідач. — Ще про тюремну бібліотеку та її авторів. — Що я відкрив між книжками. — Повчальні спомини визначних людей. — Коли з книжки вирізують прізвище співавтора чи співредактора… — За що замкнули замнаркома інж. Штейнмана. — Думки полковника польського ген. штабу Павла Шиманського про неминучу поразку Німеччини і майбутнє польського й українського народів.
11. вересня 1940 року, себто майже в рік після мого арештування, перекинули мене знову до іншої камери, що носила число 31. Це була маленька, тісна камера, в якій я застав усього двох вязнів, що ними були два професори університету. Белюстін Всеволод Вячеславич та Обреїмов Іван Васильович. З ними втрійку провів я там понад три місяці, з ними разом перейшов потім до камери ч. 42, поки їх в різних часах з тої камери не забрали, приславши на їх місце зараз же двох інших вязнів, з якими я перебував разом аж до часу мого звільнення.
Приблизно 40-літній, невисокого росту, ніжний і дуже інтелігентний Белюстін Всеволод, знавець чужих мов, був сином сенатора і дістав замолоду дуже дбайливе виховання й широку освіту. Скінчивши в царському Петрограді, де до революції 1917 р. (і ще кілька літ потім) працювало кілька гімназій з французькою або німецькою мовою навчання, одну з французьким гімназій, він студіював потім мови, габілітувався і став професором університету. В часі, коли його арештували, був професором університету в столиці Казакстану Альма. Ата. Під яким замітом арештували Белюстіна, він не казав. Але з деяких натяків виходило, що йому закидали приналежність до одної з масонських льож, які існували колись на території царської Росії і в перших роках революції. В кожнім разі Белюстін, що назвав себе раз передімною людиною віруючою, визнавався в справах міжнародньої масонерії і називав мені сам голосного по першій світовій війні на паризькім бруку масона українця (малороса?) Моркотуна, що крутився коло деяких представників тодішньої української делегації на мирову конференцію. Цікавився теж Белюстін і розпитував мене про гетьмана Павла Скоропадського, з чого я зробив висновок, що Белюстін, можливо, знав гетьмана або когось з його рідні особисто.
Тут мушу замітити, що большевики були в тих часах особливо чулі на пункті масонерії і звязків з нею, уважаючи, що кожний масон — це шпигун, коли не справжній, то потенціяльний, в користь міжнародньої буржуазії. Під замітом якихсь звязків з міжнародньою буржуазією тримали вони довгі місяці під слідством, як про це я згадував уже раніше, підполковника міліції в Москві Овсяннікова; мабуть під подібним закидом опинився на Лубянці також Белюстін, що мав, здається, якесь відношення до масонерії, але давно, може й кільканадцять років перед своїм арештуванням.
Іншим типом вязня був професор університету в Харкові, учений математик Обреїмов Іван. Стягнений вже з заслання на перегляд («пересмотр») його справи, він виглядав трохи заголюканий, а на точці виконування тюремних приписів був такий строгий скрупулянт, що вводив нас обох із Белюстіном у подив. Обреїмов перейшов мабуть неодно, бо хоч роками
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «595 днів совєтським вязнем», після закриття браузера.