Читати книгу - "Погана"

пригадати, як уперше побачила його в тому лісі на Сицилії: він сидів на капоті пікапа, затягуючись кубинською сигарою. Подертий комбінезон. Набите обличчя. Бруд під нігтями. Жир зовсім не там, де треба. Він заливав мою сестру бетоном. Він розповів, що його брата «випатрали», і мені від того було страшенно бридко. І ось він тут, у костюмі-трійці як з голочки, мов білошкірий Кріс Юбенк або Деніел Крейґ у «Казино “Рояль”». Прилизаний, мов довбаний Дрейк. Пурпурова краватка «в огірках» і шовкова хустинка до комплекту. Туфлі такі блискучі, що він міг би під спідниці зазирати. Де він узяв той котелок? А, то це він був у коробці для капелюшків. (Звідки в гангстерів така пристрасть до головних уборів?)

«Бо ж часом по вбранню людину цінять»[118], але, як на мене, в цьому випадку то неправда.

Мама витріщається на Доменіко. Вигляд у неї такий, ніби вона от-от кінчить.

– Andiamo, леді. Ходімо, – каже він і відчиняє двері.

Розділ двадцять другий

Площа Навона, Рим, Італія

Ми сидимо на терасі старомодного ресторану просто в самому серці Piazza Navona. Це місце неймовірне. Взірець романтики. Я разом із Доменіко та моєю мамою, немов у якійсь довбаній «Сімейці Брейді». Озирнутися не встигну, як мені доведеться називати цього безжального гангстера татком.

Я розглядаю меню. М’яке нічне повітря сповнюють насичені аромати lasagne al forno та spaghetti alla puttanesca[119]. Від миготливих свічок на старовинну площу лягають теплі тіні. Столи накриті скатертинами в червону та білу клітинку. Тут є оливки смарагдового кольору, я кидаю одну до рота й розжовую солону, м’ясисту м’якоть. Славнозвісний витвір Берніні всього за кілька метрів від нас. Високий єгипетський обеліск здіймається в зоряне небо. Повноводні фонтани вивергають струмочки білої води, що реве й нуртує. Я запалюю цигарку та заплющую очі. Намагаюсь уявити, що я не тут, що я десь в іншому місці: мчу з Ніно Тосканою, лежу з Ніно в гарячій ванні в «Рітці», в ліжку в моїй квартирі, з Ніно…

– Бридка звичка, – каже мама, кашляючи від диму моєї цигарки.

Доменіко гасить свою сигару.

Я запалюю ще одну.

Дзінь.

Повідомлення. Від нього. Звісно ж.

«СПОДОБАЛИСЯ КВІТИ?»

Я наміряюся його видалити, але потім… не видаляю.

«ЦЕ ПОДАРУНОК ЧИ ПОГРОЗА?»

Чоловік зі скрипкою підходить до нашого столика. Він грає ту пісню про місяць, що кидається в небо, мов велика піца.

– Це любов… – підспівує Доменіко, притупуючи ногами в ритм. Він дає чоловікові п’ятсотдоларову купюру.

– Grazie. Grazie, – каже чоловік. Він ефектним жестом змахує в повітрі смичком і повертається до моєї матері. – Signora, може, ви хочете щось замовити?

Мама рівніше сідає в своєму кріслі. Промокає губи серветкою.

– О, так, дякую. Що ото воно, що його завжди грають, знаєте, у фільмах, де події відбуваються в Італії?

– «Tu Vuò Fà L’Americano»? – питаю я.

– Ну, знаєте, те, що Джуд Лоу співає в «Талановитому містері Ріплі»?

– Це «Tu Vuò Fà L’Americano», – кажу я.

– Там щось типу такого, – пояснює вона. – «Мерікано, мерікано, мерікано… де, де, де, де, де, де, де».

– А, – говорить Доменіко. – Sì. Sì. Знаю її. «Tu Vuò Fà L’Americano».

– Так. Точно, – згоджується мама.

Хай йому трясця, мене щойно заігнорили, бо я дівчина. Дискримінація!

– Può suonare questa canzone?[120] – питає Доменіко музиканта.

Скрипаль починає грати. Він стоїть просто в мене над вухом.

– Mericano, mericano, mericano, – виспівує моя мати на весь голос.

Схоже, в мене мігрень починається. Я тру скроні, потім беру ножа. Проводжу пальцем по лезу. Кого мені вбити першим? Скрипаля чи свою матір, у котрої ведмідь по вухах потоптався? Усе життя – суцільні рішення…

– Мевіс, – говорить Доменіко, нахиляючись над столом. – Скажіть мені, будьте люб’язні, коли ваша ласка. Що хотіли сьогодні ті поліцейські? Мені так шкода, що нам довелося піти.

Я беру свій келих для вина, але він уже порожній. Тож натомість хапаю келих моєї матері та відпиваю ковток із нього.

– Вони хотіли поставити моїй дочці кілька запитань. Вона була в Таорміні десь тоді, коли вбили її сестру-близнючку. Скажіть мені, Доменіко. Скільки ви вже знаєте мою дочку?

Доменіко хмуриться та дивиться на мене.

– Відтоді як вона вперше приїхала до Таорміни.

– Тож не надто довго.

– Ні.

– І вона ще не намагалася з вами переспати?

– Мамо, – кажу я. Як вона може?

Доменіко зиркає на мене.

– Ні, поки що ні, – говорить він.

– Ви один зі щасливчиків, – каже вона. – З тих, кого ця чаша минула…

Я скрегочу зубами. Якщо я розіб’ю цей келих, то зможу осколком перерізати їй горло.

– Іще вина? – пропонує Доменіко, доливаючи червоного в уже напівповний келих моєї мами.

Охх, він намагається її споїти. У неї язик починає заплітатися. Йому це вдається.

– О, я теж буду ще, – кажу я, коли він виливає з пляшки останнє.

– Дякую, – каже мама, відпивши ковток. – Delizioso[121].

Доменіко з мамою чаркуються келихами вшосте чи всьоме. Я дивлюся на порожнє місце навпроти. Ніби мене тут взагалі немає.

– Я сподіваюся, ви насолоджуєтеся лінґуїне[122], Мевіс? Скажіть, чи до смаку воно вам.

– О, так, – каже моя мама. – А скажіть-но мені, Доменіко, ваша англійська фантастична. Чи можу я вас запитати, де ви її вивчали?

Мені й самій було цікаво… Вона дуже регентська.

– Я вивчав англійську в школі, як і всі діти на Сицилії. Але мені пощастило володіти примірником «Доводів розуму» Джейн Остін в оригіналі, англійською мовою. Це моя улюблена книжка, – говорить він. Доменіко повертається до моєї матері та простягає руку через стіл, щоб узяти її долоню. – «Ви пронизуєте мою душу. Одна половина мене охоплена агонією, друга – надією. Не кажіть мені, що я спізнився, що такі безцінні почуття зникли назавжди. Я знову пропоную вам себе, серцем ще більш вам відданий, ніж тоді, коли ви мало його не розбили вісім з половиною років тому».

– О, Доменіко. – Мама обмахується винною картою.

– «Не смійте говорити, що чоловік забуває швидше, ніж жінка, що його кохання помирає раніше. Я не кохав нікого, крім вас».

– О Господи.

Я наминаю й наминаю свою пасту. Ганяю тарілкою останній равіолі, докінчую соус. Якусь мить ми сидимо в болісній тиші.

– Алвіно, – каже моя мати.

Доменіко хмуриться:

– Елізабет?

– Бейонсе, – кажу я.

– Алвіна?

– Бетта?

– Кахи. Кахи. Кахи, – відповідаю я.

– Ти що, склянку води не можеш узяти? – запитує мама.

– Ходімо до вбиральні, – пропоную я.

– Що ж, він, здається, хороший юнак, – звертається мама до дверей кабінки. Це вона що, про Доменіко?

– Так, звісно. Приємний.

Я змиваю унітаз і зустрічаюся з нею біля рукомийників.

– В якій галузі в нього бізнес? – запитує вона, розпушуючи волосся. Вона дивиться в дзеркало та складає губки качечкою. Поновлює помаду, хоч вона й не стерлася.

– Боротьба зі шкідниками, – кажу я. Типу як ти зі своїми парфумами…

Я беру мило та відкриваю кран. Він плюється окропом, обпікаючи мені руки.