Читати книгу - "Вогнесміх"

льоту, вражаючи вчителів дивовижною інтуїцією та кмітливістю. Інколи здавалося, що Бориско все знає, а навчання в школі або прочитання книжки лише відновлює колись забуте, здуває з нього пил часу.

Юрасик одслужив два роки в армії, а повернувшись додому, вступив до університету на астрономічний відділ математичного факультету, разом в тим студіюючи біологію.

— Що за химерне уподобання? — дивувався батько, коли син інколи приїжджав у гості. — Щось одне б — зорі чи біологію. А то одна нога на землі, друга — в небесах. Дивися — розчахнешся!

— Чого там! — сміявся Юрасик, обнімаючи батька за широкі плечі. — То в тобі прадавній забобон, батьку, заговорив. Нема такого розділення у всесвіті — небо й земля. Наша планета — лише мініатюрний кораблик у небесному океані. Небо в кожній нашій клітині, в кожному листочку. Пам’ятаєш, як я бігав дитям по луках і кричав: «Квіточки, ніби зірки!».

— Авжеж, пам’ятаю, — похитував сивою головою Гук. — Уже тоді ти був якийсь не такий…

— Такий, такий, татку! Я збагнув — без знання неба не можна, як треба, і на землі господарювати. Сонце, зорі, далекі галактики, комети и туманності — все це не десь, у небувалості, а довкола нас, у нашому єстві, в крові, в душі, в характері, в пристрастях і мріях. Нас несуть у далечінь вихори безмежності, невже не ясно? І моя найбільша мрія — відкрити таємницю життя, свідомості, муки й радості людської. Історія наша реалізується тут, на землі, але початок, причина — у космосі, там, де сяють вогняні самоцвіти, батьку, що віками манили до себе наших пращурів.

— Ну, дивися, — зітхав Гук. — Велику дорогу обрав. Чим більша, чим крутіша гора, котру хочеш подолати, тим більший опір, тим грізніша небезпека.

— Знаю, — тихо відповідав Юрасик. — Та поглянь на маму нашу, татку. — Хіба її гора менша? А твоя?

І було це слово синове таким щирим і праведним, що Василь міцно притис Юрася до грудей і тихо мовив:

— Мабуть, синку, ти вже не скажеш мені кращого слова, як оце нині. Іди на свою кам’яну дорогу, шукай, копай. Очі материнські йтимуть за тобою, як у тій пісні…

Ой, діти, діти! Радосте й болю мій! Щастя велике приютити гостя з таємниці, ввести в життя, виростити, дати ймення, розум і долю… але й горе та неспокій, хвилювання та вічне горіння. Якби можна було самотужки виліпити для вас дорогу в прийдешнє, батьки змурували б твердий і надійний гостинець, що дарував би здійснення всіх дитячих мрій і надій. Але марні такі сподівання! Навіть погоду не передбачиш на достатньо довгий період. А життєві бурі вриваються в плин життя раптово, жорстоко, безжально! Так сталося з Іваном, котрий пішов батьківським шляхом, віддавши серце своє землі та її болям, сподіванням. Особисті невдачі, тяжка доля, підступ удаваних друзів. Згодом все обернулося на краще, але хто розгладить невигойні шрами на серці, в душі?

Втім, інакше й бути не може. Навіть у природі після штилів та спокійних днів гримлять громовиці, бурани, оновлюють світ прагненням до змін, до перетворень.

Довгі роки не було вже дітей у подружжя Гуків, ніби замулилося життєдайне джерело, перестали плодоносити віття родового дерева. Та зненацька пробудилася давня юна любов у Ярині, засяяли сині озерця очей, зарум’яніли вуста й щоки, і відчув Василь, що в сорокасемилітній дружині живе, як і раніше, ніжна принцеса з сонячним віночком у руках, улюблене дівчисько, котре вічно чекає його над яром, поміж заквітчаних трав. І народилася від тієї осінньої любові дівчинка, Христинка. Думали, що вона не виживе: була тонесенька, мовчазна, заглиблена в себе. Дивилася на маму, на братів, сестру, на світ великими синіми очима, мовби не бачила їх. Ярина упадала біля неї, як чайка степова біля чаєняток, повивала її ніжністю, любов’ю, щоб утримати летючий дух у суворому земному краю, в немічному тільці. І таки одвоювала тендітне створіння у небуття, дівчинка поповніла, почала сміятися, гратися, налилася барвами життя.

А в шістдесятому році прийшов ще один гість — хлопчик. Назвали його Грицем. Цей став мізинчиком, останнім дитям.

…Старий єгер поворухнувся, звівся на лікті, поволеньки сів на траві. Прислухався до серця. Ніби відпустило, біль відійшов у глибину, зачаївся. Може, змилувалася кирпата, вирішила дати ще якусь чисницю, щоб пройшов Гук крок-другий битою дорогою життя. Навіщо б то? Для чого? Хіба щоб попрощатися з рідними, любими? Негоже завершувати свій віковий шлях у дерезі. Треба дочалапати до хати і, якщо не покращає, повідомити дітям, хай зійдуться докупи та порадують батька, котрий відпливає у вирій. Іван близесенько — той хутко відгукнеться. Марія теж — вона вчителює в сусідньому селі. Христинка тут, при батьках. Борис і Гриць відгукнуться, приїдуть з Києва за день. А Юрасик — той далеко, в Москві. Навіть невідомо, чим він там займається, мовчить про теє. Нічого, почує, що з батьком зле — примчить.

Василь Гук звівся на ноги, тримаючись за стовбур вишні, постояв. У тілі пливла млість, але свідомість була ясна, серце вспокоїлося. Він повагом вишкандибав з дерези на вулицю, подибав додому. Йшов усміхаючись. Дивувався сам собі. Здавалося, що все довкола — лише куліси якоїсь вистави: і недуга його, і острахи, й клопоти. Сонце котиться в блакитному полі, як і завжди, співають пташки, буяють квіти. Все гаразд, все добре! Навіщо ж стільки хвилювання з приводу того, що втомлений мандрівник захотів спочити від довголітніх блукань?

Підійшовши до обійстя, побачив, що Ярина вибирає огірочки в корзину, зігнувшись біля гудини. Він постояв біля перелазу, мовчав, дивлячись на її сухеньку постать. Скільки ж це їй? Вже сповнюється сімдесят три. Боже мій! А йому вісімдесят шостий! Промайнули, пробігли роки, мов зграя щебетливих птахів…

У небі загриміло. На обрії клубочилися темні хмари. Гук схвально зиркнув туди.

— Дав би бог дощу. Земля суха…

Дружина уздріла чоловіка, ясно усміхнулася йому. Біля очей запромінилися зморшки.

— Огірочки збираю, Василечку. Христині в сторожку однесу. А то вона на одних ягідках сидить.

Старий