Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Застрелив, бо захищався! А від Лісімаха вам зараз жодної небезпеки немає!

— Він утекти хотів! — зауважив Ілля.

— Він — вільна людина, куди хоче, туди й піде!

— Він нас знову здати хоче! — Це вже Кшиштоф підхопився.

— Кому?

— Владі! — крикнув Кшиштоф, і замовкли всі. Наче він зайве щось сказав.

— Владі? — перепитав я. Не відповіли компаньйони. — А хіба ви не з відома влади все робите?

Дивився на них, компаньйони ноги свої босі (бо ж бандити чоботи забрали) роздивлялися.

— Ну добре, — кивнув Ілля. — Брехати вам, Іване Карповичу, марно. Спробували ми вас обдурити, щоб поїхали ви й не заважали, та ледь самі себе не обдурили, бо без вас зарізали б нас, наче баранів. То скажу так, як є. Не хочемо ми з державою ділитися скарбами. Збираємося забрати все собі. І це буде по справедливості, бо ми самі експедицію готували, гроші вкладали, життям ризикували, все самотужки робили. А що держава? Тільки хабарі чиновники брали — і все. То чому ми зобов’язані ділитися? Так справи не робляться — одні вкладають гроші, ризикують, а інші тільки прибутки отримують. Неправильно це.

— До того ж до держави скарби й не дійдуть. Усе золото, яке ми здамо, розкрадуть чиновники, свої кишені наб’ють, тут уже можете не сумніватися, — запевнив Борис.

— Чому ми мусимо віддавати наше, добуте потом та кров’ю золото, якимось чиновникам? — спитав Отто.

— Цей покидьок, — Кшиштоф кивнув на непритомного Лісімаха, — зрозумів, що ми не дамо йому частку, і хотів продати нас чиновникам. Ми мусили його зупинити.

— І ви готові вбити його? — спитав я.

— Він збирався нас убити, привів злодіїв, які мусили нас зарізати! Що нам іще залишається, Іване Карповичу, окрім як убити його? Що? — спитав Ілля.

— Не вбивати, — сказав я і присів над побитим ученим. Він дихав, скривавлений і непритомний. Компаньйони махнули руками й повернулися до табору. До мене вибігла Агнешка.

— Господи, що з ним?

— Принесіть води.

Дівчина збігала в табір, принесла кружку, вирячилася на скривавленого бідолаху.

— Не дивися! Мала ти ще на такий жах дивитися! Біжи до хлопців. Я наказую! — Довелося гримнути, щоб вона пішла.

Лісімах розплющив очі. Точніше, одне око, бо друге дуже запухло. Застогнав.

— Я що, живий?

— Спльовуй кров і зуби, щоб не захлинувся, давай!

Він спльовував.

— То я живий? — перепитав Лісімах. — Чи вони і вас убили?

— Живий.

— Тікайте, Іване Карповичу, — прошепотів він. Я здивовано подивився. — Тікайте. Залиште мене, все одно мені не жити. А ви спробуйте втекти, бо вони не залишать вас живим.

— Ти мариш, чи що?

— Їм не потрібні свідки. До того ж такі свідки, як ви. Я знав, що вони спробують убити мене, але я розраховував їх випередити. Я привів злодіїв. Але це виявилося дурістю, бо босяки обдурили мене. І я ж читав у вас, Іване Карповичу, що ніколи не треба мати справ зі злодіями. Читав! Але подумав, що я хитріший, що зможу обдурити! Приготував десять пляшок горілки зі снодійним. Думав, що злодії накинуться на неї й поснуть, а я втечу. Але їх цікавило лише золото. Так, як і всіх. Тікайте, Іване Карповичу, тікайте.

Він захрипів.

— Я відвезу вас до лікарні. Є запряжений віз, за півгодини вже будемо на місці. Вас сильно побили, але ви житимете.

— Ні, Іване Карповичу. Вас не відпустять. Воно вас не відпустить.

— Воно?

— Золото. — Він хрипко засміявся. — Воно не відпускає, воно всіх убиває. Я знав про це, але воно засліплює і задурює, я вірив, що зможу бути сильнішим за нього. Тепер воно вбило мене і вб’є вас. Тікайте, Іване Карповичу. Залиште мене і тікайте, врятуйтеся і напишіть історію про цей клятий метал, напишіть!

— Усе буде добре, зараз я приїду возом. — Побіг до табору. Там компаньйони стояли над скарбами. Я взявся за віжки. — Вивантажуйте ящики, нам потрібен віз.

— Для чого, Іване Карповичу? — спитав Ілля.

— Відвезу Лісімаха до лікарні. Якщо не надати йому допомоги, він помре. Мені потрібен віз. — Я почув позаду знайомі звуки. Зведені курки кольтів. Озирнувся і побачив застиглі очі чотирьох дул.

— Руки вгору, Іване Карповичу, — сказав Ілля, що спирався на одну милицю.

— Що? — я був здивований, не чекав.

— Я розумію, що це дурість — починати конфлікт із найкращим сищиком імперії, — але в нас немає іншого виходу. — Ілля знизав плечима. — Будь ласка, не намагайтеся чинити опір, бо ми змушені будемо вас убити.

— Та який там опір, у нього набої закінчилися! — Кшиштоф побіг до мене.

— Стій! Не наближайся до нього! Не