Читати книгу - "Щаслива суперниця"

слід дати їй надію. І бачить Бог, я робив це безкорисливо. За моєю душею чимало гріхів, але те, що я зараз хотів допомогти Едгару, було щиро. Тому що я звик платити свої борги, й ніхто ще не називав мене невдячним.

Але перед тим, як попрощатися з графом, мені належало зробити ще дещо.

— Мілорде, чи не дозволите ви мені поговорити з вашою дамою? Я розумію її стан, але мені уявляється, що коли все, про що ми з вами щойно говорили, повідомить їй особа стороння й непричетна, вона швидше зрозуміє та прийме наші думки.

Я змовчав про те, що Едгар зараз для цієї жінки, як би вона до нього не ставилася, — винуватець лиха, що впало на неї. Але його головна провина полягала в тім, що він не зробив жодного по-справжньому твердого кроку, щоб залагодити стосунки зі своїми жінками, І жорстоко скарав себе за це.

— Хай благословлять тебе Господь і Пресвята Діва, родичу.

Двічі він назвав мене так. Для ізгоя подібне поводження дорого коштує.

Місцевий священик не відразу пропустив мене до леді Гіти, повторював, що вона потребує спокою. Схоже, цей піп щиро журився за жінку й не допустив би мене до неї, якими б благими не були мої наміри. Але вже розвиднілося, з туману почали з’являтися перші постаті парафіян його церкви й священик відволікся, відійшов до них, кажучи, що сьогодні служби не буде. Когось із них відіслав у замок Едгара по допомогу, сам залишився, щоб відігнати найцікавіших. По суті, йому було вже не до мене, і я прослизнув без його благословення.

Коли ввійшов, першої миті забув усі слова. Завмер, коли зустрівся з її заціпенілим, моторошним поглядом. Вона якось незручно сиділа на лежанці священика поряд із сонною дівчинкою. Дитя здавалося спокійним, ніби янгол, що різко контрастувало з відбитим на обличчі її матері виразом безнадійної муки. Вона навіть не відразу зреагувала на мою появу. Страшні спогади, здавалося, віднімали в неї останні сили. Їй би заснути… Я розумів, що їй знадобиться зусилля, щоб розслабитися.

Щоб привернути її увагу, я стиха кашлянув.

— Я зважився потривожити вас, міледі, тільки тому, що незабаром їду. Більше я не буду для вас живим нагадуванням про те, що трапилось. Але я хотів би, щоб ви вислухали мене…

Далі я коротенько повідав те, про що ми розмовляли з графом. До мого подиву, жінка цілком байдуже поставилася до моїх слів про можливу причетність графині до подій. І здавалося, не чула мене навіть тоді, коли я заговорив про можливість розлучення Едгара з дружиною й про те, що заради розриву з Бертрадою Едгар готовий втратитися титул і потрапити в опалу.

— Але ви й тільки ви можете підтримати його в цьому, — провадив я. Щось підказувало мені, що леді Гіта не цілком байдужа до моїх слів. — Ви не повинні залишати Едгара. Заради вас він готовий на все. А інакше… Зараз він не зупиниться навіть перед тим, щоб убити Бертраду.

І тут по обличчю жінки ковзнула тінь. Погляд її світлих очей на потемнілому й змарнілому обличчі став важким, ніби криця. Вона подивилася на мене величезними порожніми очима. Можливо, леді Гіта й була красунею, але про це складно було судити зараз. У її обличчі було щось моторошне. Моторошною була й несподівана посмішка, більше схожа на судому.

— Можливо, я погана християнка, але я хочу, щоб винні зазнали кари. Так і передайте графові, — промовила вона.

Я розумів її. Але й перевів подих. Головне, що вона ще чогось бажає. Нехай і бажане помста.

— І вас не лякає, чим це обернеться для вашої дівчинки?

Жінка коротко зітхнула, на мить прикрила обличчя долонею, а потім глянула на мене. Тільки страх за своє дитя міг вивести її з цього стану. Але цим не варто було зловживати. Я вловив момент, коли мертвотний вираз зник з обличчя леді Гіти, й заговорив, волаючи до її розуму:

— Нікому не відомо про те, що відбулося вночі у фенах. Ті, хто знущався з вас, уже понесли кару. А ті, хто вижив, мовчатимуть. І якщо ви знайдете в собі сили, щоб надалі поводитися так, ніби нічого не сталося, — вони програли. Вони зрозуміють, що ви виявилися сильнішою, і їм нічого не вдалося домогтись.

Це були тільки слова. Але щоб послухатися такої ради, потрібні не жіночі сила й мужність. Тому я провадив:

— Немає гріха в тім, щоб оступитися й втрапити в болото. Гріх — залишатися в болоті. Нещастя й удари переслідують нас усе життя, але фатальним стає тільки останній. Усі інші нам вдається пережити. Не можна забувати про це.

У жінки раптом вирвався здавлений стогін.

— Що ви знаєте про удари долі!? Що знаєте про безчестя?

— Кому й знати, як не мені.

І тут я назвав своє ім’я.

Коли людина терпить лихо, їй легшає, якщо поруч виявляється така сама нещасна й гнана людина. Ця жінка знала про мене, й моє ім’я, затавроване ганьбою, сказало їй усе. Вона глибоко зітхнула, її очі розширилися.

— Ви… Ви — ворог королів!

Я змусив себе посміхнутися.

— До ваших послуг, міледі.

Вона простягла руку, і я відчув легке стискання.

— Сере… Я захоплююся вами.

Ну, це вже занадто! Я був зганьблений, вигнаний, моє ім’я було вкрите ганьбою і всі хто впізнавав