Читати книгу - "Пірати Співучих островів"

то човен круто повертав праворуч, а коли з правого — ліворуч. Просто танець на місці та й годі! Ми не просунулися вперед навіть на кілька метрів. Зате помітили, що вітер віє од берега і течія, хоч і помаленьку, відносить нас далі й далі в море.

От халепа! Бойовий наш дух одразу згас, тим паче, що сонце хилилося до заходу і вже поволі надходила ніч. Цього тільки бракувало!

— Хлопці! — озвалася Геля.— Головне — це не втрачати надії.

— І не занепадати духом, — додав Марко.

— І держати фасон,— докинув я, а сам відчував, що й надію втрачаю, і духом занепадаю, і не держу фасону.

— Треба все-таки щось робити,— знову замислено мовив Іво.

— Не можемо ж ми цілу ніч отак сидіти. Течія занесе нас далеко, а потім...— він не докінчив, бо, мабуть, не хотів нас лякати.

— У мене є ідея! — вигукнула Геля.— Я читала, що люди, які зазнали морської катастрофи, пускають світляні ракети.

— Ну й пусти,— глузливо засміявся Марко.

Свен теж хотів щось сказати, але не сказав, бо все одно ми його не зрозуміли б.

Гарне становище, нічого не скажеш! І все через Гелю, якій засвербіло покупатись у чистому морі! А втім, лихо його знає, через кого! Тепер це байдуже. Замість побачити пустельника на острові, ми пливли невідомо куди — нас односила морська течія.

Незабаром сонце сховалося за обрієм, море потьмяніло, застигло. Зробилося похмуро і грізно.

Мені хотілося розважити братву, от я й розповів історію про трьох радянських моряків. Я чув цю історію від батька і глибоко нею перейнявся. А було так. Троє радянських моряків прикордонної охорони на березі Тихого океану, десь далеко на півночі, ремонтували стару баржу. Зненацька могутня хвиля порвала всі швартові, а прудка течія підхопила баржу і понесла її в океан. Усі гадали, що моряки загинули, а тим часом вони шість тижнів без харчів, без прісної води скиталися в пустельному океані. Тільки через шість тижнів їх випадково врятувало судно американського військового флоту.

— Вигадуєш! — сказав Марко, коли я розповів цю жахливу історію. — Як би вони витримали шість тижнів без їжі та прісної води?

— Ви, певно, читали книжку французького лікаря, — вступилася за мене Геля. — Уявіть собі, той француз хотів довести, що людина, навіть після аварії на морі, довгий час може жити в надзвичайно важких умовах. От він і виплив у Атлантичний океан без харчів та прісної води.

— Теж вигадуєш, — знов озвався Марко.

— А от і ні! Прочитай книжку сам, тоді побачиш.

— То, видно, був якийсь факір.

— Не факір, тільки він усе науково розробив.

— І науково витягнув ноги.

— Нічого схожого. Харчувався рибами, і прісну воду вичавлював з риб. І в такий спосіб...

— Пив солону воду,— глузливо кинув Марко.

— Не віриш — не треба! Там докладно описано, як він вичавлював. А вода в рибі зовсім не солона, а солодка. Саме в цьому й полягає експеримент.

— Кажи, кажи казку!.. Так я тобі й повірю!

Марко був природжений маловір. Не повірив би навіть тоді, коли б сам прочитав книжку. Зате я повірив одразу, бо чого б той француз так мучився, а потім писав. Я подумав, що коли б нам випало мандрувати по Адріатиці хоча й шість тижнів, то і з нами нічого б не сталося. Ловили б собі рибу, вичавлювали з неї воду, а м’ясо їли б.

— І скільки води в одній рибині? — запитав я.

Геля не встигла мені відповісти, бо саме в цю мить Іво гукнув:

— Корабель!

Всі глянули на обрій. За хвилину по лівому борту замерехтіли вогні судна, яке йшло на нас.

— Це «Партизанка»,— визначила Геля.

— Тобі здається,— задерикувато втрутився Марко.

— Вранці вона ж плила до Бара.

— Не знаєш, а кажеш! Б’ємось об заклад, що то «Адріатика».

Ну й братва! Корабель на обрії, ми можемо врятуватись, а вони сваряться і хочуть битись об заклад! Хвилину тому ми були на дні розпачу, а тепер вони: «Партизанка» чи «Адріатика»?

— Хіба це так важливо, яке судно забере нас? — примирливо озвався Іво.— Аби тільки помітили, а то пройдуть мимо або розіб’ють човна, як горіхову шкаралупу.

Тож одне з двох: або нас зауважать, або нас не зауважать. Якщо нас не зауважать — то знову ж таки одне з двох: або проминуть, або налетять на човен, і тоді вже не доведеться думати, скільки прісної