Читати книгу - "Господиня"

Дерево, біля якого я стояла навколішках, півколом оточувало восьмеро людей. У тому, що всі вони були людьми, я не мала сумнівів. Серед душ я ніколи не бачила таких спотворених облич. З викривленими від ненависті губами й вишкіреними зубами, вони були схожі на диких звірів. Брови низько нависли над люто палаючими очима.

Шість чоловіків і дві жінки — деякі з них дуже високі, проте й так майже всі вищі за мене. Я зблідла, коли збагнула, чому вони так дивно тримають руки — витягнувши вперед і щось міцно стискаючи. Вони тримали зброю! Половина з них мала ножі — кілька коротких, як у мене на кухні, кілька довших, і один велетенський і загрозливий. Цей ніж був не для кухонних цілей. Мелані підказала назву: мачете.

Інші тримали довгі палі — хтось металеві, хтось дерев’яні.

Серед людей я впізнала дядька Джеба. Предмет, чимось схожий на довгий ніж, який висів у нього на плечі, особисто мені не був знайомий. Я бачила його лише у спогадах Мелані. То була рушниця.

Для мене то був справжній жах, проте Мелані так не думала. Вона була в захваті від чисельності людей. Восьмеро вцілілих людей! Вона думала, що Джеб один; у кращому разі, до нього приєдналося ще двоє. Вона навіть не сподівалася побачити так багато своїх, її радість не знала меж.

«Не будь дурною, — сказала я їй. — Поглянь лишень на них. Хіба не бачиш?»

Я змусила її поглянути на них із мого боку, побачити загрозу в брудних джинсах і вицвілих сорочках, потемнілих від пилюки. Так, це люди — у тому смислі, в якому вона про них думала, — але в ту мить вони були чимось іншим. Варварами, монстрами, що схилилися над нами, жадаючи крові.

У кожній парі очей читався смертний вирок.

Мелані це теж угледіла і, попри все своє небажання, мусила визнати, що я маю рацію. У цю мить її любі люди проявилися з найгіршого боку — наче в газетних статтях, що трапилися нам у покинутій хатині. Зараз перед нами стояли вбивці.

Чому нам не вистачило здорового глузду, аби померти вчора?

Навіщо дядько Джеб нас оживив?

Від цієї думки по шкірі пробігли мурашки. Я була не надто обізнана з прикладами людської жорстокості. На цій темі я просто перегортала сторінки, бо не могла її витримати. Мабуть, слід було вчитися сумлінніше. Але я знала: якщо люди й зберігали життя своїм ворогам — щоправда, ненадовго, — то було не просто так. Їм потрібні були чи розум, чи тіло…

Звісно, я одразу подумала про неї — про таємницю, якої вони запрагнуть від мене. Якої я ніколи, за жодних обставин не можу їм розкрити. Що б вони зі мною не робили. Краще одразу накласти на себе руки…

Я не дозволила Мелані побачити таємницю, котру охороняла. Використала проти неї її ж власний прийом: побудувавши в голові стіну, я заховалася, бо це вперше з моменту втілення згадала свій секрет. Раніше не було потреби.

Мелані потойбіч стіни, здавалося, зовсім не зацікавилася; вона навіть не зробила спроби пробитися. У неї були нагальніші клопоти, ніж те, що хтось, окрім неї, приховує таємну інформацію.

Але який сенс було щось приховувати від Мелані? Я не така сильна, як вона, — навряд чи витримаю тортури. Питання в тому, скільки болю я зможу стерпіти, перш ніж видам те, що у мене вимагатимуть.

Мій шлунок спазматично скрутився. Самогубство — огидний варіант, тим гірший, що водночас це і вбивство. Мелані так само, як і мене, чекають або тортури, або смерть. Слід зачекати, поки вибору зовсім не буде.

«Ні, такого не станеться. Дядько Джеб ніколи не дозволить скривдити мене».

«Дядько Джеб не знає, що ти тут».

«То скажи йому!»

Я зосередилася на обличчі старого. Густа сива борода ховала від мене його вуста, проте очі його палали не так, як у інших. Крадькома я побачила, як дехто з чоловіків переводить погляд із мене на нього. Вони чекали його відповіді на своє запитання. Дядько Джеб вдивлявся у мене, ігноруючи решту.

«Мелані, не можу я йому сказати. Він не повірить. А якщо люди подумають, що я брешу, то запідозрять у мені шукачку. Вони, мабуть, точно знають, що лише шукачі прийшли б сюди з легендою, навмисно для них вигаданою, аби втертися в довіру».

Мелані одразу зі мною погодилася. Саме лише слово «шукачка» сповнювало її ненависті, й вона знала, що незнайомці реагуватимуть так само.

«Втім, яка різниця? Я — душа, і цього для них достатньо».

Один із чоловіків (той, що з мачете, — найкремезніший, чорнявий, із незвично блідою шкірою і рухливими голубими очима), бридливо пирхнув і сплюнув на землю. Він зробив крок уперед, повільно піднімаючи довгий кинджал.

Краще швидко, ніж повільно. Ліпше померти від його жорстокої руки, ніж від власної. Я не хочу чинити насильство і нести відповідальність за кров Мелані — так само, як і за свою.

— Стривай, Кайле, — промовив Джеб неквапливо, майже буденно, але велетень зупинився. Він скорчив міну і повернувся обличчям до дядька Мелані.

— Чого це? Ви сказали, що переконалися. Вона з них.

Я упізнала цей голос — саме він питав Джеба, навіщо той дав мені воду.

— Правда, так воно і є. Але тут усе не просто.