Читати книгу - "Дочка Чарівниць"

— Ой, паночку, не вір цій відьмі. Цей хлопчисько нетутешній і прибув сюди разом із нею. Я це дуже добре пам’ятаю. Напевно, це її помічник. І не забудь, пане, що я був тобі вірний!

Юрма, що спостерігала за цим, безсловесно загойдалась і завирувала. Маленький чоловічок розпачливо обвів поглядом своїх сусідів і додав благально:

— …моя дружина й діти з голоду помирають…

Натовп тяжко зітхнув зітханням милосердя й зневаги. Чарівниця зиркнула на чоловічка і блиском сірих очей та легенькою усмішкою вузьких уст дала йому знати, що вона його прощає. Лише Панянка дивилась на донощика зі зневагою й ненавистю. Ватаг Загарбників лунко засміявся і, кинувши невеличкому чоловічкові дрібну монету, крикнув:

— У в’язницю! Обох у в’язницю! Але обходьтесь із ними в міру лагідно — вони ще можуть нам знадобитись!

Вершники завернули своїх високих коней, і оточивши Чарівницю з Панянкою, погнали їх до Містечка. Обидві бігли, з останніх сил хапаючи повітря й калічачи ноги, а їхні зв’язані руки притримував довгий мотуз, прив’язаний до сідла одного з коней. Вони падали, вставали і знову бігли. Так добігли до Ринку, де за мить обох заштовхнули у підземелля Ратуші, захряснувши за ними могутні залізні двері.

Панянка роззирнулась: вони опинились у тісній похмурій комірці, сирій і брудній, із стінами з каменів, скріплених глиною. Єдиним джерелом світла було крихітне віконечко з густими ґратами майже під самою стелею. Комірчина хоча й видавалася порожньою, була наповнена тихими звуками, шкряботінням, шурхотом та писком.

— Щурі, — буркнула Чарівниця. — Сподіваюсь, ти їх не боїшся.

— Ні, — байдуже відповіла Панянка, роздивляючись приміщення.

— Чого ти підбігла до мене, а не втікала? — спитала Чарівниця. — Ти вчинила так, бо… бо хотіла бути зі мною?

— Мабуть, це несвідомо, — мовила Панянка, оглядаючи в’язницю. З однієї з невеликих щілин вибрався чималий щур і поліз їй на ногу. Панянка схопила його і, дивлячись йому в очі, спитала мовою тварин:

— Чи звідси можна якось вийти не через двері?

— О, ти знаєш нашу мову, — шанобливо озвався щур. — Немає тут виходу. Через наші ходи ти не протиснешся, та й зрештою, вони не ведуть надвір. І як така велика людина могла би зменшитись до розмірів навіть найбільшого щура?

— Ти знаєш таке закляття? — спитала Панянка у Чарівниці.

— Ох, звісно, але я ним не скористаюсь. Ти сама чула, що їхні ходи не виведуть нас надвір.

— Але це завжди якийсь шанс!

— Я цього не робитиму. Кожна з нас, Чарівниць, має право впродовж цілого свого життя тричі вдатись до магічних перетворень, щоб врятувати себе. А я вже встигла використати всі три рази. Отож себе врятувати вже не можу, і саме міркую, як бути з тобою.

— То чому ти відмовилась взяти одну можливість перетворення у своєї сестри, Другої Чарівниці? Я це чудово пам’ятаю! — вибухнула Панянка.

— Бо вона повинна мати такі самі шанси, як я, — відповіла холодно Чарівниця.

— А ти не думаєш, що я сама могла би перетворитись на щура і вийти через щурячі ходи десь у Ратуші, а потім вибратись назовні?

— Могла би, — підтвердила Чарівниця. — Але не можна знати напевно, чи ти була би здатна відчарувати себе назад. Бачиш, коли загрожує справді велика небезпека, буває так, що деякі закляття, ніби на зло, не діють. Саме тоді, коли вони служать тобі, а не іншим людям. І коли їх проказує учениця Чарівниці, а не вона сама.

— Але чому?!

— Наші чари з’явились тисячі років тому, щоб з їхньою допомогою чинити добро іншим. Такими були також традиції Академії, її учениці виховувались саме такими. Там також навчали — згідно з тисячолітнім досвідом, що чари, які використовуються лише для власної користі, часто підводять. Отож є ризик, що ти залишишся у подобі щура до кінця життя, бо досі тобі не випало нагоди сплатити Великій Магії свій борг, чинячи щось добре іншим. Мене з тобою не буде — а тільки я могла би тебе відчарувати, бо я робила би це не задля власної вигоди, а задля тебе. Ти це розумієш?

— З такої магії жодної користі! Вона тупа й безглузда! — прошипіла Панянка, а щурик, якого вона весь час тримала у руках, раптом вкусив її за палець.

— Ти що робиш? — розгнівано вигукнула вона і кинула маленьке звірятко на землю.

— Я відчув, що у тобі багато зла, і боявся, що ти мені щось заподієш, — відповів щурик. — А ти кинула мене на землю, і, здається, вивихнула мені пальчик на задній лапці. Це боляче…

— Забирайся нарешті геть, — нетерпляче мовила Панянка.

Чарівниця, дивлячись на свою вихованку, звела брови і мовчки кинула на землю половину своєї вечірньої скибки хліба, яка досі лежала у неї в кишені. Щурик жадібно схопив її і побіг підземним ходом у свою нірку.

— Ти надто легко і необачно піддаєшся гніву, — застерегла Панянку Чарівниця. — І твій гнів вихлюпується не на винних, а на випадкових істот. Ти повинна це змінити, — додала вона суворо.

— Якщо перед смертю встигну, — муркнула Панянка у відповідь.

— Я пошлю щурика розвідати, які у Загарбників щодо нас плани, — прошепотіла Чарівниця і покликала сіре звірятко чарівним закляттям.

Щурик прибіг і завмер вичікувально на двох лапках, впившись у Чарівницю своїми чорними очицями, схожими на дві намистини.

— Скажи, хтось із твоїх братів і