Читати книгу - "Повернення до зірок"

побачив, що це марно. Зате Шорр Кан не став церемонитися і підтримав офіцера:

— Ваша високість, коли бій закінчиться, ви вже не вийдете звідси. Краще зараз.

— Я знала, що ви це запропонуєте. Ви, який правив колись Лігою Темних Світів і ганебно втік, щойно над вашими арміями нависла загроза знищення.

Шорр Кан знизав плечима:

— Зате я живий. Щоправда, скоро не буде і цього. — Він опустив погляд до атомного пістолета, який висів на поясі — такий же був і у Ґордона. — Щиро кажучи, мене все менше радує та героїчна смерть, до якої ви мене підштовхуєте…

Ліанна не відповіла. Її палаючий відвагою погляд був спрямований на задимлені руїни. Ґордон, як йому здавалося, цілком розумів її почуття, коли вона дивилася на кам’яні статуї, у яких матеріалізувалася історія її королівства, і своїх підданих, які героїчно билися на вулицях.

Раптом вона звернулася до Коркханна:

— Накажіть Абро терміново зв’язатися з баронами. Нехай підкреслить, що якщо їх кораблі не прибудуть негайно, Фомальгаут паде. Коркханн вклонився і вийшов. А коли Ліанна знову повернулася до моторошної панорами, патрульний корабель з гербом Фомальгаута на борту виринув з диму битви і приземлився прямо на величезному балконі, з якого вони спостерігали за битвою.

— Ні! — Вигукнула гнівно Ліанна. — Я вже сказала, що нікуди не піду!..

— Тривога! — Вигукнув Шорр Кан. — Це не наші люди!

Ґордон теж побачив, що на мундирах прибулих замість емблеми Фомальгаута виблискував знак Булави. Зброї у їх руках не було — ймовірно, вони розраховували на свою чисельну перевагу. Шорр Кан повалився на підлогу і довгою чергою буквально скосив перший ряд нападників. Ґордон, через те, що давно не стріляв, забарився, але незабаром і його кулі почали знаходити цілі. Уцілілі солдати, незважаючи на втрати, до зброї не вдавалися. Отже, отримали наказ захопити їх живими… З ворожого корабля вибігали все нові і нові люди, і незабаром маленьку групу повністю оточили.

Кільце було настільки тісним, що стріляти стало неможливо — вибухи куль Шорр Кана і Ґордона могли вразити їх самих або Ліанну. Ґордон схопив пістолет за гарячий ствол і орудував ним як кийком, одночасно умовляючи Ліанну сховатися у внутрішніх покоях палацу. Він побачив, як Шорр Кан, який гучно кликав на допомогу охорону, зник під масою ворожих тіл. На самого Ґордона накинулися теж. Було дуже багато рук, ніг, ліктів і колін, які намагалися скувати його рухи. Він так і не зрозумів, чи вдалося Ліанні сховатися, зате побачив охорону, яка поспішала на допомогу. Але цього разу нападники не посоромилися скористатися зброєю, і зробили це вельми ефективно. Незабаром весь балкон був усіяний тілами охоронців. І останнє, що почув Ґордон, перш ніж знепритомнів, був дзвін металевого предмета, який обрушився на його голову…

Коли свідомість повернулася, він все ще лежав на балконі. Його череп не був проломлений, але голова розколювалася від болю. Поруч стояв Шорр Кан, обличчя його було закривавлене. їх оточували солдати, готові, судячи з виразу їх облич, на все.

— Ліанна… — прошепотів Ґордон, намагаючись підвестися.

Шорр Кан вказав поверх тіл охоронців на вхід у внутрішні покої.

— Вона там, ціла і неушкоджена. Але палац у їх руках. Корабель з гербом Фомальгаута був першим з цілої ескадри. Один із солдатів мовчки вдарив його по обличчю. Знову полилася кров.

Шорр Кан замовк, не намагаючись ні протестувати, ні опиратися.

Ґордон тільки тепер по-справжньому відчув весь трагізм ситуації. Здалеку доносився гул, схожий на гуркіт прибою, що розбивається об скелястий берег. Він схопився на ноги і за парапетом балкона побачив…

Місто пало. Всюди до неба здіймалися язики полум’я від палаючих будівель, але ніде вже не стріляли. Околиці палацу були буквально затоплені полчищами негуманоїдів. Гротескні пернаті і волохаті створіння у гордині тріумфу розносили вщент все, волаючи і лаючись тисячами незрозумілих мов.

А найгучніші крики видавала невеличка група істот, яка повільно рухалася Алеєю. Висловлюючи своє захоплення за допомогою свисту, гарчання і улюлюкання, вони не зводили очей з людини, яка верхи на величезному чорному Геррні очолював процесію.

Це був Нарат Тейн. Зарозуміло піднявши голову, він наближався до палацу, щоб зайняти трон королівства Фомальгаут.

5

У залі, яка примикала до балкона, і панувала тиша. Ґордон і Шорр Кан стояли у оточенні солдат, готових за найменшим знаком пустити у хід зброю. Зала була заповнена людбми з символом Булави на одязі. Всі стояли — сидів лише Нарат Тейн, як і лічило королю.

Голова його була гордо піднята, на обличчі блукала мрійлива усмішка. Темне волосся, недбало зав’язане блискучим шматком тканини, спадало на плечі. Він був схожий на короля і божевільного одночасно. Біля нього стояла Ліанна. Очі її байдуже дивилися на залу, пожвавлюючись, лише коли зустрічалися з поглядом Ґордона.

— Тепер уже скоро, — тихо вимовив Нарат. — Очікування не буде довгим, кузино. Сін Крівер та інші зараз прибудуть. Ґордон здогадався, хто ці «інші», і відчув, як у жилах холоне кров. Крізь відчинені двері балкону увірвався порив вітру, який приніс разом з запахом диму невиразний гул голосів. Потім Ґордон почув приглушений гуркіт двигунів патрульного корабля, який приземлився десь зовсім близько.

За деякий час у залі з’явився Сін Крівер. Кругле обличчя графа сяяло тріумфом. Його погляд ковзнув по полонених і затримався на Шорр Кані.

— Прекрасно, — промовив він. — Я дуже боявся, що вас уб’ють. Не хотілося б, щоб ваша смерть була дуже швидкою. Шорр Кан посміхнувся.

— Ви, я бачу, як і раніше любите витребеньки перед натовпом. Найгірші спогади про ваше товариство пов’язані у мене з тупими і гучними публічними деклараціями.

Посмішка Сін Крівера стала загрозливою, однак він не відповів на образу. Нарат Тейн встав і тихим голосом промовив: