Читати книгу - "І мертві залишають тіні"

Ну гаразд, уже вкотре шукав собі виправдання Мейволд, ну гаразд, я ж не пишу біографій. Моя тема обмежена, а між цими межами нема істинних упущень. Та це мало розраджувало.

Він узяв у руки рукопис і знайшов потрібний розділ. «Стюарт Джеймс О'Дейвен жив безкорисливими ідеями, — так розпочав він свою оповідь. — Він був людиною, яка страждала від соціальної несправедливості у світі й готовий був відстоювати свої переконання. Коли в 1939 році почалася друга світова війна, а через рік фашистські війська стояли біля Ла-Маншу, О'Дейвен обрав таку форму боротьби за Ірландію, яка багатьом його землякам могла видатись незбагненною. Однак саме вона свідчить про далекоглядність цього борця, про глибину його політичних переконань і глибокий гуманізм, про те, що він не втішався на кшталт деяких наших патріотів поразкою, що нависла над їхнім «смертельним ворогом», не дотримувався сліпого гасла: «Вороги Англії — друзі Ірландії». Стюарт Джеймс О'Дейвен розпізнав у нацистській Німеччині найлютішого ворога нашого народу й усіх інших народів. Йому вдалося проникнути на центральний командний пункт фашистів, забезпечити себе довір'ям, звідти зробити значний вклад у створення всесвітньої антигітлерівської коаліції. Як це відбувалося, покажуть наступні сторінки».

Саме так він і написав. «Йому вдалося проникнути». Більш нічого. І жодного пояснення як, жодних вказівок на контакти, що, безперечно, існували і мусили встановитись за надзвичайно складних умов. Чи сприймуть це належним чином читачі? Чи заповнять прогалини у книжці своєю власною фантазією, чи просто наголошуватимуть, що в науковій праці не було місця для другорядних речей?

Другорядні речі? Безглузді слова. Неправильні, принизливі. Хіба за ними не стоять у всій повноті трагедії й страждання, хіба не відчувається в них величі, а може, и легкодухості, яка могла заволодіти тоді цією людиною?

Професор Мейволд підвівся. Задумано й заклопотано пройшов по своїх робочих кімнатах, байдужим поглядом ковзнув по книжках у шафах, а потім довго й пильно дивився у парк за вікном.

Мейволд хотів ліквідувати ці прогалини, наповнити їх життям. І прагнув це зробити всім своїм єством. Не лише заради читачів або заради свого наукового престижу. З ним сталося те, що і з професором Майнком, який одного разу написав, що долю О'Дейвена він переживає усім серцем. Однак Майнк помилився і, мабуть, позбувся радості, а він, Мейволд, залишився сам.

Він шукав і інших спільників. Наприклад, Кернея. Колишнього посла Ірландії в Іспанії. Спочатку у «червоному» Мадріді, а згодом у фашистському.

Що ж той знав про О'Дейвена? Що знав Вільям Варнок, повірений у справах Ірландії під час війни у Берліні? Про що свідчили документи? Чому його, Мейволда, більш не допускають до них?

Уже кілька тижнів скрізь на його шляху виникали бар'єри. М'які, пружні бар'єри, які не можна було подолати, їх не можна було навіть визначити. Все частіше йому відмовляли, зволікали навіть у другорядних справах, тисячу разів вибачались. Незмінно ввічливо, незмінно з повагою. Здавалось, ніби він боровся з медузою. Чим міцніше він її стискував, тим менше залишалося в руці. Професор відчував, що його просто водять за ніс.

Чому? Мейволд знову сів. Обома руками підпер голову й заплющив очі. В будинку тихо. Ніхто йому не заважав. Лише міс Дрейтон принесла кореспонденцію-на підпис, але це не бралося до уваги. Мейволд дав волю своїм думкам.

i оте неприємне «чому» поступово розвіялось. Він думав про досягнуте й про те, що чекало свого вирішення, — про нові завдання.

Мейволд узяв із шухляди лист до професора Майнка. Написати він його написав, але не відіслав, і число на ньому вже давнє.

«Один американський журналіст, — писав він, — у 1941 році зустрічався з О'Дейвеном у Берліні, кілька разів розмовляв з ним. Значення зустрічі для дальшої долі О'Дейвена я докладно описую в своїй праці. Цей журналіст, наскільки я знаю, поки що єдиний свідок того, що О'Дейвен у Берліні і дублінський О'Дейвен тридцятих років — одна й та сама особа. Отже, я сподіваюсь, це питання з'ясоване остаточно».

Справді, американець був переконаний, що це одна й та сама людина, інакше він нізащо не брав би участі у здійсненні його небезпечних планів. Але чи це об'єктивний доказ, що О'Дейвен в Іспанії й О'Дейвен у Берліні справді одна й та сама людина? Таки навряд.

Але не лише цей сумнів був причиною постійних вагань Мейволда. Лист до берлінського колеги знову зробив би життєвий шлях О'Дейвена предметом наукових досліджень і, звичайно, призвів би до ще інтенсивнішого обміну думками. А це його лякало. Книжка закінчена, і що ж — тепер знову розпочинати суперечку з Майнком?

А ще ж оте неприємне відчуття від невизначеного «Йому вдалося проникнути…» А хіба не можна було б разом із Майнком спільними зусиллями з'ясувати ці темні місця?

Професор Мейволд не дійшов ніякого висновку. Всю вину він звалив на Майнка, поведінка якого у Мюнхені дуже його розчарувала й зробила таким чином неповноцінним союзником.

Шкода, сказав він сам собі, відкладаючи листа. Він не порвав його, а зберіг, не знаючи навіть, навіщо. Потім узяв інші документи, заглибився в них і до нього поступово повернувся його звичний спокій.

За півтори години до закінчення робочого дня з точністю до хвилини з'явився містер Пірсон, його асистент. Щоденно о цій порі вони проводили своєрідну нараду, іноді стрічались лише для того, щоб професор дав йому якесь розпорядження, бо Пірсон дуже рідко був готовий чи спроможний вести важливий діалог.

Та Мейволд все одно цінував свого асистента. Він знав його як старанного, енергійного й працьовитого фахівця з багатими знаннями і вмінням застосувати їх. Дуже честолюбний учений, іноді фанатичний, непримиренний, і саме тому з ним дуже важко було спілкуватися. Тільки не Мейволду. До нього він інколи відчував просто-таки антипатію. Антипатію через його надзвичайну послужливість, таку собі автоматично-методичну послужливість. Усе в ньому здавалося пуританським, обмеженим і доктринерським.

Пірсону років сорок п'ять, статура велетня, кремезний і здоровий, як віл. Він зупинився в дверях і дивився на Мейволда згори вниз тупими, порожніми очима.

— Погані вісті, сер!

— Сідайте, Лірсон. За останній час ми маємо чимало поганих новин.