Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

смикнулися вгору, наче він хотів затулитися ними від жіночих очей, що свердлили його. Він відступив на крок, під чоботом дзвінко хруснула бурулька, що впала з даху.

— Тихо будь! — попередила жінка. — Не чекав? Гадав, забули про тебе? Слухай уважно. В п’ятницю об одинадцятій ночі прийдеш до лісникової хатини, що поблизу вашого промислу. Запам’ятай: об одинадцятій, у п’ятницю. Тебе там зустрінуть і скажуть, що мусиш робити. А зараз візьми ось це. І йди до хати. — Гаптований кожушок майже торкнувся Грицькових грудей, він відчув на своєму обличчі гарячий подих. — І не здумай грати у піжмурки, чуєш? Інакше…

У руці в жінки блиснула воронована сталь пістолета. Горішній стояв, наче загіпнотизований. У грудях похололо, думки плуталися в голові. Гостя нетерпляче махнула рукою, і він згадав, що вона дала йому якусь річ. Підійшов до вікна. На долоні лежав папірець. Горішній підніс його до тонкого променя світла, що пробивався крізь ставню, ледве розбираючи дрібні літери, повільно прочитав… Різко оглянувся. Жіноча постать промайнула біля воріт і зникла, наче її і не було. Горішній хотів кинутися навздогінці, і не міг зрушити з місця, приголомшений.

— Грицю, де ти там? — гукала Марія.

Стримуючи дрож у тілі, Грицько зайшов до хати. Пояснив, що посильна з промислу привезла розпорядження, щоб завтра вранці з’явився на роботу. Інженер просить прибути, бо треба виконувати термінове завдання.

Марія сіла поряд з чоловіком, дбайливо застебнула його розхристану на грудях сорочку, співчутливо похитала головою.

— Біда мені з тобою. У вихідний — і то з дому тікаєш.

Мляво пожувавши вареника, Грицько відсунув миску, встав.

— Голова щось розболілась, Марійко. Я краще ляжу.

— От тобі й маєш! Я готувала, варила… Твої ж улюблені, з сиром. І борщ з курятиною. Що це з тобою, Грицю? Може, застудився? То чаю нагрію, з малиною сушеною вип’єш.

— Не треба. Минеться й так. Стомився трохи.

Дивуючись з різкої зміни в батьковому настрої, Славко тихо пішов у спальню, швидко роздягся і пірнув під ковдру.

Вранці Горішній похапцем поснідав, постояв біля ліжка, де, розметавшись, уві сні прицмокував Славко, попрощався з дружиною і пішов до автобусної зупинки.

Рейсовий автобус, яким найзручніше було добиратися на роботу, мав прибути хвилин через сорок. Але Горішній не чекав його. Він сів у машину, що йшла в протилежний від промислу бік.

2

У той час, коли оператор Грицько Горішній задумливо сидів у автобусі, що-віддалявся від Карпат, майор Петришин підходив до будинку, де жив полковник Шелест.

Двері відкрила Олеся, полковникова небога, вона жила у нього вже понад рік, була тут повновладною господинею. Петришин пам’ятає, як у квартирі Шелеста вперше з’явилася скромна, по-сільському одягнена дівчина. Вона приїхала з Волині, звідки був родом полковник, щоб поступати до медичного інституту. У Терентія Свиридовича сім’ї не було, він жив одинаком і не відпустив Олесю в студентський гуртожиток.

Відтоді у квартирі все змінилося. Не дуже затишна, напівпорожня, куди господар не з’являвся по кілька днів, виїжджаючи в службових справах з міста, квартира стала невпізнанною. Натерта паркетна підлога блищала так, що по ній боязко було ступати. Сліпучо-білі гардини звисали з вікон. Крісла заховалися в охайні полотняні чохли. Якось інакше стали під стінами меблі, кімнати набрали веселого і привітного вигляду. У вітальні пахло парфумами і тютюном «Золоте руно».

Шелест на роботі ніколи не курив, а дома іноді набивав коротку люльку, що завжди лежала на письмовому столі.

Кожного разу, коли Петришин приходив сюди, він мимоволі думав, хто ж відчинить йому — сам Терентій Свиридович чи Олеся.

В таку мить Петришин трохи червонів і сердився сам на себе, боячись, що не зможе приховати своїх думок.

— Добрий день, Олесю. Терентій Свиридович дома? — майор старанно витирав чоботи об в’язаний килимок.

— Дома. Заходьте, — Олеся взяла у нього шапку, обережно, наче це була якась крихка річ, почепила на вішалку.

— А ви… не в інституті? — невлад запитав Петришин і подумав, що ось зараз вона вислизне з передпокою і не вигляне з своєї кімнати, аж поки він не стане прощатися з Шелестом.

Олеся тріпнула довгими віями.

— Вихідний сьогодні, — тихо сказала вона, опустивши очі.

— Я й забув. Пробачте, — силкуючись говорити невимушено, махнув рукою Петришин.

Олеся вказала очима на двері, що вели до вітальні.

— Дядько теж часто забуває про вихідні дні. Хіба так можна, Арсене Тарасовичу? Вам нічого, а йому відпочивати треба, у нього хворе серце.

— То ви невдоволені, що я сьогодні до вас завітав?

— Що ви… Навпаки, — схаменувшись, вона захитала головою. — Навпаки, коли ви з дядьком удвох, мені чомусь здається, що він завжди почуває себе хороше. Він вас…

Голос Шелеста з-за дверей не дав їй скінчити.

— Заходьте, майоре, заходьте!

Шелест сидів на канапі, обклавшись газетами. Шовкова теніска і вузькі спортивного крою штани молодили його. На обличчі не видно було втоми, наче полковник відпочивав перед цим принаймні з тиждень.

— Вітаю, Арсене Тарасовичу. Сідайте. Сьогоднішні газети читали? Ще ні? Мені щойно принесли. Цікаві новини є, багато цікавого відбувається на білому світі… — Шелест підвівся, пройшовся по кімнаті, і Петришин, знаючи його вдачу, зрозумів, що на цьому «передмова» вичерпалася, бо полковник не мав звички довго зволікати. Він одразу ж переходив до діла — зайві балачки для нього були обтяжливими.

— Я вас слухаю, Терентію Свиридовичу, — сказав майор.

— Турбувати вас сьогодні не мав наміру, але довелося, бо новини є і у нас. — Очі Шелеста стрілися з очима Петришина. — Годину тому надійшло донесення. Минулої ночі до Грицька Горішнього завітала гостя, жінка. Вона викликала Горішнього з хати