Читати книгу - "Дорогами Маклая"

невеселого чоловіка, мимохіть тільки підкреслює справжній стан його душі.

Звичайно, як усі діти, юний Маклай усміхавсь, але веселим його дитинство ніяк не назвеш.

Здавалося, не було такої хвороби, яка б оминула його. Хоча лікарі кажуть, що на скарлатину діти хворіють тільки раз, Маклай нездужав тричі; кір, свинка, жовтуха, часті ангіни, хронічні пневмонії і бронхіт, тупий біль від раннього ревматизму в суглобах, якась кровотечна недуга ясен, ревмокардит і до всього — частковий параліч голосових зв'язок, через що він до дванадцяти років заїкався й на все життя лишився гаркавий — не вимовляв букви «р».

А хлопчаки, звісна річ, хто кволіший, того частіше й лупцюють, з того насміхаються, дражнять, а коли певні, що не дістануть здачі, то й взагалі проходу не дають.

Сам Коля постояти за себе не міг і ніколи нікому не скаржився — не хотів зайвий раз показувати свою безпорадність. «Злі люди, — читаємо ми в його дитячому щоденнику, — задоволені подвійно, коли бачать твою неміч й переконуються, що їхнє зло тебе ранить. Давати їм таку поживу було б непростимо, бо цього вони тільки й чекають, гадаючи, що, коли зацькують беззахисного, то возвеличать себе. Втім, може, я тут і не правий. Щоб побудувати якесь передбачення, людина спершу повинна поміркувати; а вони щодо розумової здатності здебільшого нікчемні і чинять цілком стихійно, переважно під впливом тваринного інстинкту, що жадає самоутвердження, а не внаслідок здорового глузду». І ще:

«Помиляється той, хто, когось успішно насилуючи, вбачає в цьому торжество своєї сили, а отже, торжество своєї персони. Нічого схожого тоді взагалі немає, бо торжество — це свято. А яка святковість у злобі? Вона тільки виказує вдачу, позбавлену душі, яка б співчувала чужому болю. Звідси випливає, що насильник дістає від свого вчинку не вигоду, а очевидну шкоду, бо не славним молодцем, яким йому хочеться видаватися, він виставляє себе перед усіма, а нікчемним себелюбцем, що не розуміє свого дурного становища через свою ж таки глупоту. Тому насильники, на мою думку, більш гідні холодної зневаги, аніж неодмінної помсти. Однак лишати насильство безкарним не можна. Бо тоді буде не гуманістичність, а потурання бридкій жорстокості.

Я поки що не розмірковував над усякими моментами в цьому питанні, але, гадаю, стосовно насильства звичайного, з яким ми щоденно змушені стикатися, мої розмірковування правильні або, сподіваюся, близькі до правильного розуміння суті справи».

Правда ж, здається, що все це написала цілком доросла людина? І не просто доросла. Щоб так сказати про насилля, треба багато пережити й немало передумати, до того ж треба вміти думати. А тим часом останній із цих двох записів датовано 31 грудня 1856 року. Отже, Маклаєві було тільки десять років. І все-таки ось які думки у нього виникають. І коли? Напередодні Нового року!

Дома прибирають новорічну ялинку, готують святковий стіл, але який він від усього цього далекий! Сидячи десь у затишному куточку, розмірковує про насилля… І завважте: анічогісінько про особисті кривди. Тепер ми знаємо або хоча б можемо припустити, що розмірковування ці були викликані саме ними. Та сам він не каже про них і навряд чи тоді думав. Розмірковування його чіткі, спокійні, щиро об'єктивні. Немає й натяку на якесь упередження, а тим паче озлобленість. Людина намагається доскіпатися до суті однієї з людських вад, і думки її принаймні зайняті тим, якого болю ця вада їй завдає. Своє лихо зараз не має значення, головне — знайти те, що шукаєш. І його знайдено: «насильник дістає від свого вчинку не вигоду, а очевидну шкоду», і все-таки тільки зневажати його — мало, його треба знешкодити!

Давньогрецький філософ Платон зауважував, що найкращі в світі філософи — хлопчаки, у яких тільки-но пробивається борода. Звичайно, до бороди десятирічному Маклаєві було ще далеко, але в ньому вже прозирала людина з певним складом розуму, маленький аналітик, здатний дивитися на власні страждання начебто збоку. Для нього вони ніби об'єкт для спостережень, який дає змогу відчути й осмислити вдачу насильника. Однак, лишаючись ніби стороннім, він не забуває про інших, бо в противному разі буде «не гуманістичність, а потурання бридкій жорстокості».

І все-таки важко повірити, щоб хлопчик, дуже чутливий і вразливий, лишався розсудливо спокійним. Не може юна людська душа підкорятися тільки волі розуму. І, читаючи уривчасті записи з його ранніх щоденників, потім починаєш розуміти, як насправді тяжко переживав він свої незгоди.

«Лорд Байрон, кульгавий каліка, щоб довести свою перевагу над багатьма некаліками й змусити довколишніх поважати себе, став найкращим плавцем Англії і прекрасним вершником; він також блискуче фехтував і стріляв без промаху з пістоля на бігу.

Названі чотири спорти і найбільше успіх в них у його становищі здавалися недосяжними, але, як бачимо, дух чудесно переміг плоть. З деякими припущеннями з цього можна зробити висновок: людину, яка палко бажає досягти поставленої мети, пориває більше сила духу, аніж обтяжує немічна плоть. Отже, неодмінно потрібна мета, що збуджує силу духу. Інші ж міркування, хай навіть авторитетів, незаперечним присудом бути не можуть…

Хоч би як щиро бажав чоловік, такий, як Байрон, служити суспільству, воно або лишатиметься глухе до нього, або вбачатиме в ньому нікчемного суб'єкта, з якого принизливо потішається доти, аж поки він, зазнавши гіркоти зневаги, доб'ється передовсім шанобливої до себе зацікавленості, а потім покаже, що гідний дружби й співчуття…»

І знову про себе начебто жодного слова. Але думки про Байрона знову ж таки не випадкові. Так само, як і Байрон, хлопчик страждає від незаслуженої кривди і, розмірковуючи над долею великого англійського поета, шукає в ній приклад для наслідування. Ні, не змирився він із своїм становищем і зовсім не зрікається він себе. Не по-дитячому мудрий, і все-таки звичайний хлопчик, він нудьгує за дружбою, мріє про співчуття. І водночас усвідомлює, що в цьому суворому світі і дружбу, і співчуття просто так йому ніхто не подарує. Насамперед треба знайти своє місце в житті, довести, що ти не гірший за інших і так само, як усі, маєш право на повагу.

Знайти місце в житті для юного Маклая уже в десять років означало стати натуралістом, ученим. Та всі шляхи в науку, як йому здавалося, для нього закриті.

Хоча