Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

інших регіонах України».[222] Висновок автора

Чинна офіційна схема історії ЗУНР така: загальноукраїнський національно-визвольний рух «першої чверті XX cm.» (якщо зовсім коректно – його відсутність у 1900—1917 pp. – Д. Я.) мав своїм «закономірним наслідком Українську революцію 1917—1920 рр.», яка, в свою чергу, мала «закономірним наслідком» Листопадову революцію, а та, в свою чергу, мала «закономірним наслідком» створення ЗУНР. Створення останньої, в свою чергу, мало особливості, «не характерні для процесу національного державотворення <…> в інших регіонах України». Хто тут кого «мав», як і коли – зрозуміти важко. Так само, як і неможливо на тверезу голову зрозуміти, як одна й та сама «Українська революція» знову ж таки «мала» своїм наслідком два діаметрально протилежні, антагоністичні, несумісні за характером процеси. А саме – діячі ЗУНР і подумати не могли про скасування інституту приватної власності, запровадження сегрегаційних законів та й взагалі скасування права як такого, проведення одночасно п'яти чи шести зовнішньополітичних курсів, створення фронтів воєнних дій на трьох-чотирьох напрямках одночасно й т. д., й т. п.

Що ж відбувалося насправді?

Насправді відбувалося ось що: «конфлікт двох народів, що заселяли поліетнічну територію Галичини. Українці, – на думку сучасних польських дослідників, – мали на своєму боці більшість населення, а за поляками стояла сильніша господарська, стратегічна і культурна традиція».[223]

Територія та населення

Один з найбільш кваліфікованих дослідників історії того часу, Микола Чубатий, вважав, що землі, які увійшли до складу Західно-Української Народної Республіки (а це східна частина Галичини та північна – Буковини), обіймали не менш ніж 70 тис. кв. км, на яких проживало принаймні 6250 тис. чоловік. За національним складом вони розподілялися так: 71% українців, 14% поляків, близько 13% євреїв, менше 2% німців; за релігійним: 62% греко-католиків, 18% католиків латинського обряду, 6% православних, близько 13% іудеїв.[224]

Підрахунки Чубатого не збігаються, більше того – суперчать даним інших дослідників. Деякі вказують, що лише на території Галичини в 1939 р. проживало 5,8 млн. людей[225], деякі пишуть про 8 млн. станом на 1910 р.[226]

Завдяки сумлінному сучасному дослідженню маємо натомість ясне уявлення про кількісний, національний та конфесійний склад населення герцогства Буковина (тобто Південної та Північної Буковини). Воно сягало майже 800 000 осіб, з яких майже 83 тис. проживало в Чернівцях. За мовною ознакою населення герцогства розподілялося так: русини – 305 104 (38,4%), румуни – 273 254(34,4%), німці– 168 851(21,2%), поляки 36 210(4,6%), інші– менше 1%. «У 1910р.,– вказує Г. Скорейко, – 102 913 були іудеями (12,9%), яких необхідно відняти від німецькомовної групи, хоча, звичайно, з невеличкою похибкою, бо були іудеї, які подавали своєю розмовною мовою й польську, українську». В Чернівцях станом на 1910 р. проживало 28 427 (34,4 %) євреїв, 14 737 (17,9%) поляків, 14 242 (17,3%) русинів, 12 522 (15,2%) румунів, 12 193 (14,8%) німців, менше 1% припадало на представників інших національних груп.[227]

Міркування автора

Не треба бути професійним істориком, демографом або соціологом, аби зрозуміти надзвичайну, якщо не сказати більше, строкатість населення Королівства Лодомерії та Володимири і Герцогства Буковина.

А сказати треба більше. Сказати треба про те, що в першому випадку, у випадку Галичини, на відміну від Буковини, а тим більше підросійської «України», національний склад населення та розподіл його за конфесійною ознакою збігалися: поняття «русин» означало водночас «греко-католик», «поляк» – «римо-католик», «єврей» – «іудей», «німець» – «протестант». В обох випадках, як у Галичині, так і на Буковині, лінія розподілу між основними національними та конфесійними групами проходила і на рівні села, і на рівні міського кварталу, і на рівні будинку, і на рівні поверху цього будинку, і всередині однієї родини – у мультинаціональних районах «змішані» шлюби є правилом, а не винятком.

Це, в свою чергу, жорстко детермінувало необхідність міжконфесійного та міжнаціонального порозуміння, постійного діалогу – як на рівні окремої родини, так і на рівні тих чи інших національних груп або конфесійних громад. Цілком очевидно, що регуляторну функцію тут могла виконувати і виконувала держава – на основі права та громадами і людьми – на основі звичаю. Самоочевидним є також, що вирішення такого надважливого питання, як питання подальшого правового статусу тієї чи іншої території (або її частини) після державного розпаду Австро-Угорщини, вимагало надзвичайної зваженості, поміркованості, поступу, врахування інтересів усіх сторін. У випадку Галичини це означало необхідність діалогу поміж політичним проводом насамперед польської, єврейської та української громад, у випадку Буковини – української, румунської, німецької та єврейської. Будь-яке ініціативне рішення проводу будь-якої громади автоматично сприймалося проводом усіх інших мінімум як недружнє, максимум – як вороже. Усі подальші політичні події це тільки підтвердили.

Ось один приклад. Загальновідомими є дані про те, що приєднання «української частини Буковини» до складу «єдиної Української держави» було ухвалене на чи то «загальнонародному», чи то «багатолюдному» «народному вічі», яке зібралося в Чернівцях 3 листопада 1918 р. Задумаймося над цим. Спробуймо поставити прості питання й отримати на них ясні відповіді.