Читати книгу - "Меч і хрест"

на нижню терасу гори, де височів пам’ятник князеві Володимиру з трисажневим хрестом, що світився електричними лампочками. Праворуч від чавунного Хрестителя Русі було розкреслено п’ять симетричних алей, якими прогулювалися кілька пізніх любителів міської природи. Ліворуч, на круглій лаві, що оперізувала дуб, розташувалася щебетлива студентська компанія, озброєна десятком пляшок пива.

– Дивно все-таки, – зауважила Дарина. – Як Лиса Гора може бути за два кроки від Хрещатика? Мені здавалося, що відьми мусять збиратися в якомусь безлюдному місці.

– А воно й було тоді безлюдним, – пояснила Марійка. – Раніше з Верхнього до Нижнього Міста можна було потрапити тільки Андріївським узвозом. Фунікулера не було. А Олександрівський, ну, той, який зараз Володимирський, узвіз од Хрещатика на Поділ проклали лише 1850 року. Десять років прорубували. Та що там, коли й сам Хрещатик якихось двісті років тому побудували, а Києву – тисяча п’ятсот!

– А я чула, менше, – озвалася Катя.

– Або більше. Це офіційна версія: тисяча п’ятсот. А насправді ніхто точно не знає, скільки йому років. Історики, як і раніше, сперечаються. Уявляєш, – апелювала Марійка до Чуб, – яка тут раніше гущавина була, величезна – до самого Дніпра! Перунів гай. А потім, коли князь повалив звідси дерев’яного ідола, відьми покинули це місце.

– Вони пішли, а ми оселилися! – весело гмикнула Дарина. – Я ж виросла тут, на Десятинній. Мене бабуня все дитинство на Володимирській гірці вигулювала. Може, я на цій самій Чортовій горі у пасочки гралася!

– А мій заступник каже, що вікна нашого офісу теж виходять на Лису Гору, – посміхнулася Дображанська.

– На Замкову-Хоревицю-Флорівську-Киселівку, – серйозно кивнула Марійка Ковальова. – Багато хто вважає її п’ятою. Її якось іще звуть, здається, Киянкою…

– Стійте! – очманіло скрикнула Чуб.

Катя й Марійка зупинилися.

– Та не в тому розумінні, – схвильовано замахала руками вона. – Я виросла поряд із Лисою Горою, ти – працюєш! А ти? – Вона вимогливо подивилася на Марійку.

– Я – ні, – зніяковіла та. – Не сходиться. Навіть близько жодної немає.

– Жаль. Хоч якесь пояснення вимальовувалося. Гаразд, веди, Сусанін! – підбадьорливо поплескала Чуб Марійку по плечу. – Показуй, де твоє невелике підвищення?

Вони спустилися перетинчастою доріжкою, викладеною цеглою, й попрямували в бік фунікулера. Вечір став синім. Їхній штатний «Сусанін» здивовано озиралася на всі боки, недоречно згадавши, що в XIX столітті для створення нових майданчиків і терас Володимирську гору досипали землею із садиби Меринга, і тепер правильно визначити вік того чи іншого «підвищення» практично неможливо…

– Може, ця? – показала вона на напівкруглий виступ на нижній терасі. – Або та? Чи там, де Кокоревська альтанка?

– Так, побачення логічно в альтанці призначати. – Дарина мимохіть згадала закохану пару. – О’кей, тут почекаємо.

Трійця всілася на лаву.

Час повільно поповз у нікуди. За п’ятнадцять хвилин майже зовсім стемніло, і в парку над ними засвітилися двоголові ліхтарі. Дніпро, якому начебто належало пролягати внизу, завис перед ними просто в небі, як дивовижні фотошпалери. Нижче бігли вогнями, сходячись в одній точці, Набережне шосе і Володимирський узвіз, праворуч сяяла калюжею вогників Поштова площа і дерся горою чотириступінчастий вагончик фунікулера.

«Значить, іще немає одинадцятої години», – подумала Дарина, і її квітуче обличчя згасло й напружилася. Захід сонця, під кінець якого мав з’явитися загадковий кореспондент, уже зійшов нанівець. Судячи з тиші, що обступила їх, невгомонні студенти давно вирушили поповнювати запаси звеселяючого пійла, гуляючи по Хресту.

– А Хрещатик що, теж назвали на честь хреста? У розумінні хрещення? – буркотливо мовила вона в бік Марійки.

– За однією з версій, – покірно погодилася та. – Там, – хитнула вона підборіддям у бік гори, з правого боку Володимирського узвозу, – під нижнім пам’ятником Володимиру, протікає Хрещатицький струмок, де князь хрестив своїх синів. Святе місце!

– Чогось у нас святі й чортові місця як шахівниця, – пробурчала Чуб. – Фе, темінь яка!

Окрім них трьох, на безліхтарній нижній терасі гори не було видно жодної людини. Але Дарину це не лякало – лише паскудно й порожньо ставало від думки, що їхнє «концептуальне побачення» зірвалося. К. Д. не прийшов, а скоріше за все, це вони дали маху і прийшли не туди. Їх штатна розумниця явно перемудрувала зі своїми висновками. Кого їм боятися тут? Пам’ятника, що знайомий із дитячих років і знає тебе, як облуплену, – чи п’ятирічну з безглуздою пластмасовою качкою в руках, або повнолітню, що займається забороненим підлітковим петингом під його п’єдесталом? І чим він може їм допомогти? Смішно!

– А пам’ятаєте, у Булгакова? – задумливо проскандувала Марійка вголос, намагаючись пригадати, де зовсім нещодавно вона чула цю романтичну цитату. – «Над Дніпром із грішної та скривавленої і снігової землі здіймався в чорну, похмуру височінь опівнічний хрест Володимира».

– Та дістала ти вже всіх зі своїм Булгаковим! – роздратовано скрикнула Дарина. – Знаєш, розумною теж треба бути в міру! А то гір у тебе, бачте, цілих п’ять, відьми – не відьми, Володя – Вася!

– А ти не горлай на неї! – суворо прикрикнула Катя. – Сама, певно, Володимира Святославовича від Володимира Мономаха з лупою не відрізниш!

Чуб розгублено моргнула й замовкла, поквапливо й марно прагнучи згадати десять відмінностей між двома історичними тезками і заперечити занадто розумній «тітці». Але не змогла: вона завжди вважала, що князь Володимир був на Русі тільки один! І Лиса Гора в Києві – одна! А з’ясувалося, їх тут як гною!

– А якщо Василь – це все-таки Василь? – ввічливо нагадала особисту версію Катерина.

– Ні, – радісно обламала її Чуб. – Лист було адресовано нам трьом! А нам із нею з якого дива твого мужика боятися?

– Гаразд, закрили тему. Інше питання: чи не логічно припустити, що перша гора – це і є Старокиївська, на якій було побудовано перше місто? І до речі, якщо на те пішло, князь Володимир, він же Василь, він же Святославович, – Катя кинула на Чуб повчальний погляд, – жив і був похований саме там!

– А ти звідки знаєш? – визвірилася Дарина.

– Але я ж не зовсім тупа, – добила її Дображанська. – Коли мені було стільки, скільки тобі, я ще