Читати книгу - "Експедиція «Гондвана», Леонід Михайлович Тендюк"

і не сказав, що ж діється із скелями. Лише в мій город зумів кинути камінь:

— Тут… е-е… я чув про Волосся Вероніки. А… е-е… Антрекотової лисини ви не зустрічали? При бажанні… е-е… та буйній уяві можна й дідька рогатого побачити, не те що… е-е… Гідру й Волосся Вероніки.

Як видно, розумний дуже вчений! Так чому ж тоді, товаришу Е-е, ви самі не спустилися на три тисячі метрів та не роздивились, що то за паркет?

Отже, підлога в залах, як мені здалося, нагадувала баню тропічного неба. Стіни — вертикальні ребристі складки — були схожі на розтягнуті міхи гармошки, або зібгану завісу театральної сцени.

Глибокі бокові ніші вели кудись у безвість. А стелю підпирали високі, масивні — приміром, такі, як я одного разу бачив у колонному залі Київської філармонії, — стовпи.

Скільки ми й петляли в лабіринті печер, опори ті маячили перед очима, заступаючи не лише вхід у бокові ніші, а й перетинаючи шлях, тому, перш ніж потрапити до наступної зали, доводилось обходити то одну, то другу колону.

У коридорах знизу підводились трикутні, неначе акулячі зуби, шпичаки. І такі ж ікла — сталактити, чи що? — подекуди стирчали на стелі. Відстань між ними була кілька метрів, а в одному місці «акуляча паща» повужчала, щелепи майже стулились, і ми відчули, як щось гостре черконуло об корпус батискафа.

Температура води в печерах була на кілька градусів вища, ніж там, за їхнім порогом. І що далі ми просувалися, вона збільшувалась.

— Що ж, — зауважив Заєць, — десь неподалік гаряче джерело. Кілька років тому подібну гідротерму ми сфотографували підводною фотокамерою. Але не в печері, а над рифтовим дном — ланцюг сріблястих бульок, що тягнувся й тягнувся знизу. Підняті там же дночерпаком зразки осадків — плямисті, червонаві, виняткові за своїм мінеральним складом — свідчили: осадки «зварилися» в казані термальних розчинів, тобто, що гідротерми — невтомні трудівники, які, пробившись із глибин Землі, ніколи не припиняють роботи. Своєю високою температурою — в триста-чотириста градусів — вони видозмінюють рифтові грунти, перетворюючи їх на руду, формують родовища корисних копалин. А це щось та означає — Океан відчиняє перед людьми двері до своєї скарбниці. Відчиняє, щоб люди майбутніх поколінь жили в мирі та щасті,

І Альфред умовив Кіма Михайловича («Для науки це так важливо!»— заявив він) добратися до гарячих рудоносних витоків.

Краще б командир його не слухав! Подорож ледве не кінчилася трагічно.

Вузьким коридором Данило провів апарат у наступну печеру. Ми спускалися, рухаючись не по горизонталі, а ніби з'їжджали з гірки.

Це був шурф, який вів униз, туди, де клекотіла вода. Раптом якась невидима сила кинула батискаф убік — на щастя, він не вдарився об скелю. Потім почало засмоктувати й тягти вниз.

Температура води підвищилась, у батискафі стало жарко.

— Повний задній хід!

Пілот силкувався і не міг виконати наказу.

— Зверни ліворуч! — велів командир.

Ми опинилися ніби на роздоріжжі: ліворуч від основного шурфу чорніла ще одна, горизонтально видовжена печера. Апарат повільно почав відхилятися од безодні, що клекотіла й засмоктувала.

Нарешті вода стала податлива, і батискаф зайшов у боковий тунель.

Скелястий виступ стіни, біля якого зупинилися, вберігав нас од водокруті. Пілот увімкнув додаткові прожектори, і ми звіддалік побачили таке: там, де ще кілька хвилин тому борсався батискаф, зараз то піднімався, то падав велетенський стовп збуреної води. Здавалося: воду хтось нагнітає насосом.

За скелею, де ми зупинились, як і взагалі на великих глибинах, було прохолодно — близько нуля, а в основній, «шаленій» печері температура води — ми таки її зміряли! — сягала за плюс двадцять градусів.

З горем-бідою взяли ми і проби грунту — Гліб Семенович від імені експедиції подякував, а кок приготував нашій відважній четвірці святковий обід: крім антрекотів із гарніром, почастував кальмаровим форшмаком. Та й було за що! Добуті нами зразки осадків біля тієї клятої печери виявились унікальними: шкуринки — нашарування марганцю, руді гідроокиси заліза та окиси деяких інших металів.

— О аргонавти мої дорогі! — обіймав, тиснучи кожному з нас руку, капітан.

Але то було потім…

Зараз ми сушили голову, як вибратися з пастки. І таки вирвалися. Дякуючи нашому відважному пілотові Данилу та мудрому Кімові Михайловичу.

Читаючи раніше — того ж таки «Фараона» Болеслава Пруса — про єгипетські піраміди та підземні ходи до гробниць, я, зізнатися, не дуже вірив, що лабіринти такі заплутані. Думав, написано для красного слівця. А ось тепер на власному досвіді переконався: лабіринти, особливо ті, в яких ми побували, і заплутані, й страшні. Ну, та все добре, що на добре виходить, хоч дідусь мій і говорив:

— Не кажи гоп, поки не перескочиш!

Нас зустрічали як героїв.

Я вже згадував, що і Антрекот Антрекотович, і Окань уславили нас у своїх творіннях.

У мене була ще одна радість — від Наташі прийшла вісточка. «Коли ти повернешся, бурлако?» — запитувала вона.

Коли? Аби то я знав. Он мине два-три дні, зарядять акумуляторні батареї — і знову у воду.

Цього разу — ось воно те «не кажи гоп, поки не перескочиш»! — ми ледве не назавжди поринули в океан.

ЗНОВУ ДО ЗАЯЧОЇ ГОРИ

— Радий за вас, колего! — сказав начальник експедиції, прочитавши мої наступні записи в журналі підводних робіт. — Відмовилися від кучерявого стилю й надмірної емоційності, всіх отих охів та ахів з приводу кожної побаченої водорослини — і все стало на свої місця. Наука про Землю збагатилася цікавими спостереженнями. Як говорили латиняни: сціенціа діффіціліс сед фруктуоза — наука важка, але плодотворна. Старайтеся, товаришу Гайовий! — порадив. — Здібності людини необмежені, і вона здатна на багато. Мине час, можливо, й ви станете таким же неперевершеним авторитетом у морській геології, як мій друг і вчитель Альфреда Трохимовича Зайця професор Щириця. Перед вами таке