Читати книгу - "Дьондюранг, Олександр Костянтинович Тесленко"

переходь на автоматичне керування. Спасибі. Я відключаюся. Десятий! Контакт! Всього найкращого. Сьомий у резерві. Дванадцятий, звільни майданчик для “Кориди”.

Гванца з дитиною на руках і Антуан вийшли першими. За ними — Анджей, Мадлен, Ірен, Станіслав… Всі стояли тісним гуртом на сірому ситаловому покритті космопорту, зволоженому недавнім дощем. Чотири механічні роботи з борту “Кориди” прощально махали їм.

Вазар дивився на малого Антуана — сонного, крихітного, зворушливого — відчував, як десь у глибині, на самому споді його біокібернетичного єства, остаточно народжується якась думка…

“Земля. Лоскіт вітру. Когось зустрічають. Червоні троянди в руці. Не нас зустрічають, ми поза всіма графіками і без попередження. Малий Антуан, яке славне дитя… І таке високе небо. Гванца намагається стримувати свою радість від повернення. Стримує, бо я йду поруч. Смішна. Усміхайся, радій! Я для тебе вже хіба що не дуже приємний спогад. Не більше. Чим я допоміг цим хлопцям і дівчатам? Що вони осягнули в глибинах космосу? Ще недавно вони так прагнули бути косморозвідниками. А ось сьогодні такі раді зустрічі з Землею. Станіслав, я певен, буде письменником і, можливо, колись літатиме далеко від Землі, але тільки для того, щоб, повернувшись, писати про неї і відчувати себе щасливим лише на рідній планеті. Ніколь, певно, торуватиме батьківську стежку. Тадей стане композитором…”

— От ми і вдома, — тихо мовив до Гванци. — Ти рада?

— Так, — усміхнулась вона, і в її посмішці, в голосі було стільки трепетної радості, і не було й крихти ніякої внутрішньої гризоти, ніяковості, що Вазар і сам мимоволі всміхнувся і раптом зрозумів, яка думка намагалася заволодіти ним останнім часом, бентежила і мучила — він більше ніколи не полетить із Землі.

“Ніколи. Цей осінній день, і проміння сонця, призахідного сонця, і це високе небо — які вони прекрасні! І яка Гванца красива! І малий Антуан. І всі. І все. От я й постарів. Мені вже не хочеться нікуди летіти. Але чому я такий щасливий?”

ДЬОНДЮРАНГ

“Перші роки свого життя я чітко усвідомлював — знаю все, що мені належить знати про цей світ. Але потім, непомітно для самого себе, почав думати понад програму. Щось мене змушувало до дій зовсім не обов’язкових, але таких нестерпно привабливих.

Я — Дьондюранг. Унікальний витвір за № 139428 Інканського комбінату біокібернетики. Політразонна квазіархітектоніка мого центрального аналізатора і будова нейроглії дуже близькі до структур людського мозку. Я — експериментальна модель.

Жив серед кіберів. Жив серед людей. Зараз я лише діючий експонат природознавчого музею, що в глибинах Астероїда Блакитних Сталактитів. Я нині захований за холодною прозорістю музейного склотелю. Але я не боюся самотності. Бо що таке самотність? Це ж не лише форма однини і не лише усвідомлення поділу всієї матерії на два світи — ти і все, що тебе оточує, це не лише відсутність потреби в допомозі, але й форма існування дослідника, потреба відокремлення від того, частиною котрого є ти сам, аби роздивитися і вивчити.

Своє життя я присвятив вивченню людини. Спершу мене зацікавило тільки одне: чому взагалі може існувати такий вид мислячих істот, як люди? Мене дивувало, що один і той же факт люди могли оцінювати кожен по-своєму. Я не міг передбачити індивідуальну людську реакцію навіть у стандартних, класичних умовах. Спочатку я дивився на людей навіть трохи зверхньо. Але з часом почав заздрити їм. Заздрити здатності сприймати світ не лише розумом, а й чуттями. Я завжди мислю конкретно. Мої чуття — лиш інформація аналізаторів і ніколи не поштовх до дії. Зараз я вже знаю: в цьому головна людська перевага. Чистий розум обов’язково приводить мислячу істоту врешті до такого запитання, відповідати на котре не просто неможливо, а й небезпечно.

Тут, у глибинах астероїда, за холодною прозорістю склотелю, я вирішив написати свою останню книгу. Я назвав її “Філософія самотності”. Я давно думав про цей твір, який мусить умістити все моє життя. Але зараз відчувається мені, що все життя може поміститися на одній сторінці, а на другій — все, що дізнався про людей. Я заздрю людям-письменникам, котрі свідомо розчиняють свою думку, мов хімік сполуку в розчиннику, мов розмаїтих рибок випускають до акваріума, в котрому води не мало і не багато. І знову ж межу визначає людське чуття. Бо коли підходити до акваріума з позицій кібернетичного розуму, то кількість води мусить бути мінімально можливою, а кількість рибок максимальною. І найрозумніше, створивши оптимальний варіант, розмножити його в телекопіях, аби кожен міг дивитися, не ускладнюючи свою насолоду турботами про харч та чисту воду…”

У невеликому гроті сталактитової печери блакитні сутінки. Дьондюранг любив працювати при блакитному освітленні. Прозоре пластиконове перекриття відмежовувало грот, мов подобу кімнати, від простору величезної сталактитової зали. На столі, зробленому самим Дьондюрангом з мерехових дощок, стояла старезна друкарська машинка серед стосиків паперу.

Дьондюранг сидів, заплющивши очі. Він поринув у спогади. Мов короткі кінофільми про нього самого, зринали у пам’яті короткі історії, які він хотів розповісти, які видавалися значимими. Він думав про себе, мов про когось стороннього, вивчав сам себе, ніби дивлячись збоку.

Спогад. ГК 559730

То було в перші дні його роботи в ролі наукового консультанта славетного Ніколіана Бера, голови Інканського дослідного центру проблем довголіття.

Одного вечора, коли вже догоріла над Інканою чергова ракета-сонце, Дьондюранг зайшов до четвертого корпусу експериментальних досліджень.

На нього ніхто не чекав у такий пізній час. Люди і кібери сиділи за святковим столом. Один із кіберів похопився заховати пляшку боро і почав виправдовуватись:

— У нашої любої Торонки сьогодні день народження. Ми дозволили собі цього вечора…

Торонка, молодий фізіолог, розпашіла від випитого боро, зустрілася з Дьондюрангом поглядом, в якому промайнула зневага.

— Як він? — запитав біокібер людей.

В сусідній кімнаті, в