Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

— усмішка не сходить з його обличчя.

— Так собі, — я не збираюся вступати з ним у діалог.

Три нехитрих запитання, а четверте зовсім несподіване.

— Як ти думаєш, люди про тебе говорять? — питає він серйозним тоном.

Я пожвавлююсь і кажу:

— Аякже! Коли я приїжджаю додому, мама завжди каже, що розповідає про мене подругам.

Але він не слухає, а пише щось у моїй медичній картці.

А потім знову серйозним тоном:

— А тобі не здається часом, що люди дивляться на тебе?

Я вже зібрався сказати «ні», як він каже:

— Наприклад, тобі не здається, що хтось із хлопців, які чекають на лавці, дивляться на тебе зараз?

Чекаючи на прийом, я помітив, що в черзі до трьох психіатрів сидять зо дванадцять хлопців, їм немає більше на що дивитися, тож я поділив дванадцять на три, вийшло по чотири на кожного, але я обережний і кажу:

— Так, можливо двоє зараз дивляться на нас.

Він каже:

— Ну, повернись і подивись.

Сам навіть не став дивитися!

Я повернувся — звісно, двоє хлопців на нас дивляться. Я показую на них і кажу:

— Так. Ось цей хлопець і той хлопець дивляться на нас.

Звісно, коли я повернувся і почав показувати, інші хлопці теж на нас витріщилися, тож я кажу:

— А тепер отой і тих два. Тепер усі на нас дивляться.

Він навіть голови не підвів від моїх паперів. А потім каже:

— А буває так, що ти чуєш голоси в голові?

— Дуже рідко, — кажу і збираюся розповісти про два випадки, коли таке було, а він питає:

— Говориш сам із собою?

— Так, іноді, коли голюся або думаю. Буває часом.

Він іще щось записує.

— Я бачу, у тебе померла дружина — і з нею ти говориш?

Це питання мене вже дістало, але я стримався і кажу:

— Іноді. Коли я піднімаюся на гору, я думаю про неї.

Записує далі. А потім питає:

— Хто-небудь із твоєї родини бував у психіатричних закладах?

— Так, моя тітка в притулку для божевільних.

— Чому ти називаєш це притулком для божевільних? — питає він ображеним тоном. — Чому б не називати це психіатричною лікарнею?

— Я думав, це одне і те саме.

— А що таке, по-твоєму, божевілля? — питає він сердито.

— Це дивна специфічна хвороба людських істот, — чесно відповідаю.

— Не дивніша і не специфічніша, ніж апендицит, — парирує він.

— Не думаю. Ми добре розуміємо причини й перебіг апендициту, а божевілля — набагато складніше й загадковіше явище.

Не буду описувати всю нашу дискусію; суть у тому, що я розумів божевілля в психологічному ключі, а він — у соціальному.

Хоч я й не відчував приязні до психіатрів, але доти відповідав чесно про все, що мене питають. Але коли він попросив витягнути вперед руки, я не зміг втриматися від фокуса, про який мені розповів хлопець на «кровососному конвеєрі». Я подумав, що навряд чи колись випаде шанс виконати цей трюк, а раз мене наполовину списали, то можна спробувати. Я простягнув руки — одну долоню вгору, а другу вниз.

Психіатр нічого не помічає і каже:

— Переверни.

Перевернув — одна долоня дивиться вниз, а друга вгору. Психіатр однаково нічого не помічає, бо уважно дивиться на одну руку — чи не дрижить вона. Так що фокус не вийшов.

У кінці він знову стає приязним, пожвавлюється і питає:

— Я бачу, у тебе докторський ступінь, Дік. Де ти вчився?

— МТІ і Принстон. А де ви вчилися?

— Єйль і Лондон. А що ти вивчав, Дік?

— Фізику, а що ви вивчали?

— Медицину.

— І це у вас називається медицина?

— Ну, так. А що це, по-твоєму? Усе, іди посидь там, почекай кілька хвилин.

Я знову сів на лавку, а хлопець у черзі присувається до мене і каже:

— Ого! Вони маринували тебе двадцять п’ять хвилин! Інші за п’ять проскакують.

— Ага.

— Слухай, — каже він, — хочеш знати, як обдурити психіатра? Треба гризти нігті отак.

— Чому ж ти тоді не гризеш?

— О! — відповідає він. — Бо я хочу піти в армію.

— Хочеш обдурити психіатра? Просто скажи йому про це!

Скоро мене покликали за інший стіл до іншого психіатра. Перший був молодий, ще зелений; зовсім інше діло другий — сивий, поважний чоловік, очевидно, старший психіатр. Я здогадувався, що зараз справа піде по-іншому, але в позу приязні ставати не збирався.

Новий лікар глянув у мої папери, усміхнувся на всі зуби й каже:

— Привіт, Дік. Я бачу, ви працювали в Лос-Аламосі під час війни.

— Так.

— Там раніше була школа для хлопчиків, так?

— Саме так.

— І багато корпусів у тій школі?

— Ні, всього кілька.

Та сама метода — три простих запитання, а потім щось несподіване:

— Ви сказали, що чуєте голоси в голові. Опишіть їх, будь ласка.

— Це буває дуже рідко, після того, як я зверну увагу на людину з іноземним акцентом. Потім, коли я засинаю, я можу чути її голос дуже чітко. Уперше це трапилося, коли я вчився в МТІ. Я чув, як старий професор Бальярта каже «електричний поле».

Удруге в Чикаго під час війни, коли професор Телер пояснював мені принцип дії бомби. Мене цікавлять різні явища, тож я здивувався, що можу чути голоси з акцентом настільки чітко, хоч навіть не можу їх зімітувати… Хіба не з усіма людьми час від часу трапляється щось подібне?

Психіатр підніс руку до обличчя, і я крізь пальці побачив, що він усміхається (на питання він не відповів).

Потім лікар перейшов до іншого:

— Ви сказали, що розмовляєте з покійною дружиною. Що ви їй кажете?

Я розсердився — це не його собаче діло:

— Кажу, що люблю її, якщо вам так цікаво!

Ми обмінялися ще кількома різкими репліками, і він питає:

— Ви вірите в наднормальні явища?

— Я не знаю, що таке «наднормальні явища», — відповідаю.

— Як, ви, доктор фізичних наук, і не знаєте, що таке наднормальні явища?

— Саме так.

— Це те, у що вірив