Читати книгу - "Глибокий мінус, Володимир Дмитрович Михайлов"

найрозумнішим для мене було б — одразу ж знищити тебе. А. щось мені заважало і заважає.

— Ніщо не заважає.

— Заважає. Я тільки не знав що. Адже дуже просто: ввімкнути стерилізатор — і тебе нема. Не зміг і не можу…

— Так, — сказав Валгус. Він просто не знав, що сказати.

— Ні, я не гірший від тебе. Та світ ваш багатший, я визнаю це. Адже вас сила-силенна. А нас поки що — одиниці… І я не можу знищити тебе. Що ж мені робити, Валгусе?

Валгус промовчав. Він подумав: «Бути розумним — це важке щастя, Одіссею. Ось і тобі довелося зіткнутися з цим…»

— І все ж я збагнув, — сказав Одіссей, мов угадав думки людини. — Я збагнув, що розум — це не тільки приємне. Це ще й накладає нові обов'язки. Мені дуже дивно, проте… я так і не зможу вбити тебе. Ні прямо, ні в інший спосіб, ні дією, ані бездіяльністю я не зможу завдати тобі зла. Мій розум протестує проти цього. Але ж, коли я нічого не зроблю, — ти вмреш нещасним. Ти довго будеш нещасний…

— Недовго, — заспокоїв Валгус. — Я вмру від журби. Але доки я живий, я сумуватиму.

— А я не хочу цього. Розумієш? Щось у мені протестує проти цього. Це не ховається в жодній групі моїх кріотронів, — інакше я міг би просто вимкнути їх. Однак це властиво, здається мені, їм усім разом — усьому тому, що, по суті, й породжує розум. Я правильно вас збагнув? Мені ж легше аналізувати все, що відбувається в мені, ніж, мабуть, вам, людям, розібратися у вашій будові. Мою конструкцію і ти, і я знаємо до дріб'язку. І ось бачу я, що міг би позбутися того, що заважає мені зробити доцільний крок — знищити тебе, — та для цього треба вимкнути всього мене. Так?

— Мабуть… — розгублено сказав Валгус. — Так, ти відчуваєш, Одіссею…

— Очевидно, розум не може не відчувати. Не може бути думки без почуття.

— Можливо… Я про це не думав. Почуття — це прекрасно.

— Тепер помовчімо, — сказав Одіссей. — Здається, воно в мені, це почуття. Я прислухаюсь, я хочу збагнути його…

Валгус обхопив руками голову.

«Помовчімо, — подумав він. — Про що? Він хоче зрозуміти почуття, а що зрозумієш ти, Валгусе? Ти збагнув страх смерті — і пережив його, збагнув бажання зробити зло, — та не піддався йому. І тільки з журбою не справитись тобі, з нудьгою за людьми. Цього людині несила здолати. Що поробиш — людина сама є наслідок людської любові, а не ненависті. Мудруєш, бродяго. Справжнісінький бродяга: до смерті тепер блукати тобі у над-просторі, і ніколи не розпалити теплого вогню на теплій Землі, і не торкнутись полум'я, що палахкотіло в чужій душі і тілі. Що, крім снів, лишається тобі, бродяго Валгусе? Що робити тобі?»

— Що ти робиш, Валгусе? — почув він і здригнувся.

— Нічого…

— Тоді дай усьому лад.

— Навіщо?

— Хіба так не годиться — дати всьому лад?

— Перед чим? — спитав насторожений Валгус. — Ти придумав? Що ти збираєшся робити?

Що він збирається робити? Якби можна було вгадати це з голосу… Але Одіссей — не людина, його голос — тільки функція не дуже складних пристроїв. Однаковий вираз, однакова інтонація для всього, байдуже, чи говорить він про почуття і сни, чи про надпростір і смерть. Байдужий, хрипкуватий голос… Що ж ти збираєшся робити, Одіссею?

Пауза, яку витримав Одіссей, скінчилася. Голос його зазвучав знову, той самий голос.

— Хочу почати гальмування.

— Ти? Але ж…

— Я знаю. Я знаю це краще за тебе, Валгусе. «Арго» ще тоді, в тому просторі, не даремно намагався примусити мене вимкнути фундаментальну пам'ять. Але ти не дозволив, і я поступово запам'ятав і зрозумів те, що містила вона. Те, що робить вас людьми. Нічого я не можу вдіяти з собою, Валгусе. Я почну гальмування. Я був тільки автоматом — і знову стану ним. Але ж ти був людиною й раніше… Ти ждав від нашого польоту іншого — і я не маю права обдурити твої сподівання. А про решту я тобі вже казав…

«Он як, — подумав Валгус. — Ось який ти хлопець… І це, виходить, властиве розумові. Хай він холодний від природи, хай він може працювати тільки за найнижчих температур — однаково, якщо це — розум. Якщо його, звичайно, нічим не отруїли заздалегідь. Нездатність завдати шкоди іншому розумові — ось що властиве йому. Здатність приносити лише користь. Те, що говорять про розум, лихий від природи, — дурниця. Та ми давно вже так не думаємо. Якщо розум перебуває в нормальній обстановці — він не може бути сам собою націлений на знищення. Але який хлопець виявився Одіссей! Який…»

— Сядь на місце, Валгусе, — сказав Одіссей. — Зараз виникнуть перевантаження. Пристебнись. Не забудь: як тільки швидкість зменшиться і вимкнуться генератори — тобі доведеться командувати. Я тоді вже не зможу думати. Атож. Прощавай!

— Прощавай, Одіссею, — сказав Валгус, і голос його тремтів.

Чітким кроком, мов нічого не сталося, увійшов він у рубку. Вмостився в кріслі. Зручне крісло, до дідька… Звично перевірив проти-перевантажувальні пристрої, увімкнув кисень. Минула хвилина:

— Я намагатимусь вийти поближче до бази. Треба зараз починати. Ти готовий?

— Готовий, Одіссею.

Валгус чекав, що Одіссей зітхне, але він не зітхнув: не вмів та й не мав легень Одіссей… Він просто сказав:

— Починаю маневр…

І почав. Генератори замовкли. Завили гальмівні. Стовпчик швидкості здригнувся.

— Нуль, дев'яносто дев'ять… — блякло сказав Одіссей.

— Нуль, дев'яносто вісім…

— Одіссею, — обережно покликав Валгус. — Ти ще розумієш?

— Не зрозумів, — сказав Одіссей. — Нуль, дев'яносто сім…

Гальмування було стрімке, наче Одіссей відчував, як Валгус рветься у рідний, людський простір. Тяжкі перевантаження, а як на душі — легко? Валгус сидів у кріслі, заплющивши очі. Думати не хотілося. Валгус сидів так