Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

— Я й хлоп'ят візьму з собою.

— Бери, тільки дивися за ними, бережи їх, — сказав Геннадій Андрійович.

Групи розійшлися. Федя зупинив своїх людей в кущах і наказав замаскуватися, особливо старанно прикривши гіллям підводу.

Як навмисне, по шосе рушила безкінечна колона автомашин з ящиками мін і снарядів. Федя нарахував сорок сім машин і збився з ліку. Немає сумніву, десь готувалася операція. За машинами пройшли танки…

Федя до болю в очах вдивлявся у кожну цятку на чорному шосе, що, мов змія, звивалося по горбах. На кілька хвилин воно звільнилося. Здавалося, саме час діяти. Але Федя ще трохи почекав, і ця обережність врятувала загін від серйозної небезпеки.

Раптом з-за великого каменя, що лежав метрів за триста від того місця, де притаївся Федя, підвівся мотоцикліст-есесівець. Він потягнувся, розім'явся, потім зник на хвилину в кущах і з'явився знову, ведучи мотоцикл з припасованим спереду кулеметом. Услід за ним з кущів вийшли ще троє мотоциклістів. Очевидно, вони влаштували тут невеликий перепочинок. Усі четверо вивели свої машини на дорогу, довго про щось говорили, збуджено розмахуючи руками, потім попрощалися і по двоє роз'їхалися в різні боки. Коли скрекотіння мотоциклетних моторів замовкло вдалині, Федя виповз на узбіччя, щоб уважніше оглянути дорогу. Пірнаючи з підйому на підйом, там віддалялися дві темні цятки. Нарешті мотоциклісти зникли.

Федя глянув на низькі клочкуваті хмари, що повільно повзли над лісом. Вони закрили сонце, і від цього якось одразу померкли барви. Тільки що, здавалося, літо ще жило, і зненацька упала глибока осінь. Так буває і з людиною: вона уперто бореться із старістю, і раптом одного ранку їй стає ясно, що ця боротьба безнадійна.

Федя був надто молодим для того, щоб уявити собі, що й у нього колись посивіє волосся, але й він, дивлячись на похилені гілки, на зморщене листя, вдивляючись у безрадісну сіру далину просіки з зеленими плямами ялин, відчув щось тривожне, тужливе…

Він любив ліс, звик до нього, знав і стежки, і повадки птахів, розгадував таємничі шуми; глибокої ночі міг пробиратися в гущавині, чуттям знаходячи вірний шлях. Ліс захищав його. Кожне дерево було дотом з рухливою бронею… А зараз ліс понурився, неначе втомився. «Скоро зима, — подумав Федя, — важко буде, слід на снігу не утаїш»…

Шосе було порожнє. Не можна гаяти час…

Тричі закувала зозуля. І одразу ж у кущах свиснув батіг; почувся приглушений гомін, хтось вилаявся.

Повз Федю стрімголов промчала підвода, на якій тряслася щупла постать Єгорова, і зникла за деревами…

— По одному!.. По одному!.. — командував Федя.

Здавалося б, просте діло — перейти дорогу. А скільки це коштує сил і напруження!

Глянувши направо, на шосе, Федя здригнувся, відскочив за дерево.

— Лягай! — крикнув він. — Заверни підводу!

Ніхто не встиг зміркувати, що сталося і з якого боку небезпека. Не добігши до шосе, одні попадали на землю, інші заховалися за деревами. Єгоров так гикнув на коней, що вони занесли його в саму гущавину кущів. Миколка і Вітя кинулися в канаву. Федя залишився стояти за деревом, напружено вдивляючись у шосе.

Не минуло і хвилини, як почувся наростаючий гуркіт моторів; із своєї схованки Миколка і Вітя побачили довгу колону вантажних машин, що виринула з-за повороту.

На передній машині, по четверо в ряді, у касках, насунутих низько на очі, сиділи озброєні німецькі солдати. На інших машинах їхали люди, одягнуті по-різному, але однаково бідно: хто у ватянках, хто в старих шинелях, а хто просто у гімнастьорках. Пообіч колони, охороняючи її, мчали мотоциклісти.

Одного погляду було досить, щоб зрозуміти: в машинах — полонені. Їх, очевидно, перекидають в район будівництва.

Сидячи за кущем, Геннадій Андрійович лічив машини. Налічив тридцять дві. В них було не менше чотирьохсот чоловік. Можливо, це не перша партія.

Події обганяли. Треба було негайно повідомити в партизанський загін, що Мейєр вже почав перекидати полонених…

Миколка і Вітя теж пильно розглядали машини.

— Батько! — раптом скрикнув Миколка.

— Хто? — не зрозумів Вітя.

— Батька повезли!.. Он він, у тій машині!..

Вітя глянув — над довгим зеленим бортом височіли голови людей; деякі були обв'язані брудними бинтами, у інших вітер колошкав непокрите волосся. Давно не голені, виснажені обличчя скидалися одне на одне.

З-за дерев з'явився Єгоров.

— Хлопці! — тихо покликав він. — Начальник кличе… Хутко!..

— Де він? — запитав Миколка.

— В кущах біля повороту дороги.

Машини пройшли. Шосе знову обезлюдніло. Але загін лишався на місці.

Хлопці розшукали Геннадія Андрійовича.

Прилаштувавши на колінах планшет, він щось писав. Закінчивши, швидко перечитав, поправив і, склавши папір, підвівся.

— Ось що, Миколко, — сказав він суворо, — ти з нами далі не підеш. І ти, Вітю, теж… Вам треба повернутися в загін із цим донесенням… — і, побачивши розгублене і схвильоване обличчя Миколки, запитав: — Що з тобою?

Я батька бачив, Геннадію Андрійовичу.

Батька? Ти не помилився?

— Він сидів біля борта… Дивився в наш бік…

— Виходить, ми не помилилися, це справді полонені… Тоді тим більше поспішайте! Дорогу пам'ятаєте?..

— Пам'ятаємо, — відповів Миколка, беручи з рук Геннадія Андрійовича пакет.

— Заховай глибше, — наказав Геннадій Андрійович. — Найкраще за пазуху… В разі небезпеки порви… Ну, йдіть, хлопці. Передайте: за добу-дві повернемося. Як дозволить обстановка…

Миколка і Вітя підбігли до Феді, сказали йому, що одержали наказ. Федя засмутився, але не виказав цього, хоч йому не хотілося розлучатися з хлопцями.

— Ну, давайте швидше, — сказав він грубувато. — Та дивіться не заблудіть.

— Не заблудимо, — відповів Миколка і пішов стежкою назад у табір.

За ним перевальцем рушив Вітя. Увечері хлопці вже були в загоні.

Розділ вісімнадцятий
НЕБЕЗПЕЧНА ГРА