Читати книгу - "Ніч лагідна, Фіцджеральд Френсіс Скотт"

class="p1" style="">Поки Уоррен розповідав усе це, старий, сухенький і зморщений доктор Домлер раз у раз повертався думкою до Чікаго. Замолоду його запрошували туди, пропонували доцентуру в Чікагському університеті, і, якби він пристав на ту пропозицію, то, можливо, був би тепер багатою людиною, мав би власну клініку, і не задовольнявся б жалюгідним пакетом акцій. Але він не наважився: коли він уявив собі американські простори, безмежні лани, розлогі прерії, його власні знання видалися йому, як на такі масштаби, надто мізерними. Але він тоді багато прочитав про Чікаго, про могутні феодальні династії Арморів, Палмерів, Філдів, Крейнів, Уорренів, Свіфтів, Маккорміків; а згодом у нього побувало чимало пацієнтів із цих кіл Чікаго й Нью-Йорка.

- Їй дедалі гіршало,- розповідав Уоррен.- Почалися напади, під час яких вона зовсім заговорювалася. Старша сестра іноді записувала її слова - ось гляньте...- Він простяг Домлерові згорнутий аркушик паперу.- Здебільшого про чоловіків, які нібито її переслідують, тут і наші знайомі, і випадкові люди...

Потім він повів мову про муки й страждання, яких їм довелося зазнати, про жахливе становище сім’ї, яку спіткало таке лихо, і про марні спроби лікування в Америці; кінець кінцем, повіривши, що їй може зарадити зміна оточення, він не злякався підводної блокади й повіз дочку до Швейцарії.

- На американському крейсері,- гордовито пояснив він.- Це було не так-то легко влаштувати, але допоміг щасливий збіг обставин. І принагідно хочу додати,- він скромно усміхнувся,- що за грошима, як кажуть, діло не стане.

- Авжеж,- сухо погодився доктор Домлер.

Він намагався зрозуміти, навіщо і в чому саме цей чоловік бреше йому. А якщо й не бреше, то чому віє такою нещирістю від його мови, від елегантної постаті в костюмі вільного крою, що так невимушено вмостилася в кріслі? Там, надворі, під лютневим небом справжня трагедія, пташка з перебитими крильцями, а тут - щось удаване, роблене й нещире.

- А тепер я хотів би поговорити кілька хвилин з вашою дочкою,- сказав доктор Домлер, переходячи на англійську мову, неначе це могло зблизити його з Уорреном.

Через кілька днів після того, як Уоррен, залишивши дочку в клініці, повернувся до Лозанни, доктор Домлер і Франц записали в історії хвороби Ніколь:

«Diagnostic: Schizophrénie. Phase aiguë en décroissance. La peur des hommes est un symptôme de la maladie, et n'est point costitutionnelle... Le pronostic doit rester réservé». 27

І з дедалі більшим зацікавленням вони почали чекати других відвідин містера Уоррена, який обіцяв з’явитися найближчим часом. Але дні спливали, а містер Уоррен не поспішав виконати свою обіцянку. По двох тижнях доктор Домлер написав йому листа. Не одержавши відповіді, він наважився на крок, який за тих часів вважався «une folie», 28 - замовив телефонну розмову з «Гранд-отелем» у Лозанні. Камердинер містера Уоррена відповів йому, що містер Уоррен сьогодні від’їздить до Америки й саме спаковує речі. Але на думку про те, що сорок швейцарських франків за телефонну розмову будуть записані на рахунок клініки, в жилах доктора Домлера скипіла кров тюїльрійських гвардійців, і містерові Уоррену довелося підійти до телефону.

- Ви повинні приїхати. Це конче потрібно. Від цього залежить здоров’я вашої дочки. Інакше я знімаю з себе будь-яку відповідальність.

- Але ж, докторе, ви лікар - вам і карти в руки. Мене терміново викликають додому!

Доктор Домлер ніколи ще не розмовляв з людьми з такої відстані, та все ж він виголосив свій ультиматум так твердо, що наляканий американець здався. Через півгодини після своєї другої появи в клініці Уоррен не витримав; могутні плечі під спортивним піджаком затрусилися від здушених ридань, очі почервоніли, як Женевське озеро під призахідним сонцем, і Домлер з Францом почули жахливе визнання.

- Я сам не знаю, як воно сталося,- хрипко вимовив він.- Сам не знаю... Вона була ще дитиною, коли померла її мати, і щоранку вона приходила до мого ліжка, іноді навіть засинала в мене під боком. Я так жалів бідолашну дитину. Ну, а згодом ми почали подорожувати разом. Сидячи в машині чи в купе поїзда, завжди трималися за руки, і вона мені наспівувала пісеньки. Іноді ми казали одне одному: «Нумо сьогодні не дивитися ні на кого,- нехай цей день належить тільки нам,- крім нас з тобою ніхто на світі не існує!» - В голосі його забринів сарказм.- Люди казали, яка зворушлива любов між батьком і дочкою... розчулювалися до сліз. Ми були, як закохані... а скінчилося тим, що стали коханцями... Після того, як це сталося, я ладен був застрелитися... та, видно, такі мерзенні виродки, як я, на таке не здатні.

- А потім що? - спитав доктор Домлер, знову вертаючись думкою до Чікаго й згадуючи лагідного, блідого добродія в пенсне, який так уважно придивлявся до нього в Цюріху тридцять років тому.- Це тривало далі?

- О ні, ні! Вона... Вона зразу немовби закам’яніла, тільки казала: «Нічого, нічого, татку. Забудьмо. Нічого».

- Чи були якісь наслідки?

- Ні.- Він судорожно схлипнув і кілька разів висякався в хусточку.- Але досить і тих, що маємо тепер.

Вислухавши розповідь, доктор Домлер відкинувся на спинку свого глибокого крісла, цього неодмінного атрибуту буржуазного існування, і подумки мовив: «Селюк!» - чи не вперше за двадцять років вживши такий ненауковий термін. Потім сказав:

- Я просив би вас переночувати в Цюріху, а вранці знову прийти до мене.

- А потім?

Доктор Домлер розвів руки настільки, що в них умістилося б порося.

- Очевидно, Чікаго,- відповів він.

 

IV

 

 

- Тепер ми вже все знали,- вів далі Франц.- Домлер сказав Уорренові, що візьметься лікувати дочку за умови, що той розлучиться з нею на довгий час - принаймні на п’ять років. Уоррена, після його сповіді, найбільше, здається, хвилювало, чи не дійде ця історія до Америки. Ми опрацювали план лікування й почали чекати наслідків. Особливих підстав для оптимізму ми не мали: як ви знаєте, процент одужань, навіть так званих одужань у соціальному аспекті, в цьому віці вкрай низький.

- Перші листи справляли гнітюче враження,- погодився Дік.

- Так-так. І при тому були такі типові. Я навіть вагався, чи відсилати перший лист. Та потім вирішив: нехай Дік знає, що ми тут