Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

знову заснув. Та мене ще раз розбудили:

– Рідненький, може, ти пересунеш ліжечко на свій бік? Там ближче до батареї.

Я пересунув ліжечко, але дорогою зачепився за килимок і збудив дитину. Поки дружина втихомирювала малу страдницю, я знову був задрімав, та за якусь хвильку почув крізь дрімотну млу, наче здалеку, дружинин голос:

– Мортімере, а що, якби гусячим смальцем?.. Може, ти подзвониш?

Сонний витеребивсь я з ліжка, наступив на кицьку, що обурено вереснула й була б дістала за те вельми переконливого стусана, якби не підставився замість неї стілець.

– Нащо ж ти, Мортімере, світло світиш! Ти ж знов розбудиш дитину!

– Та я хочу подивитись, чи дуже ногу забив.

– Ну, то подивися вже й на стілець. Ти його напевне поламав. Бідна кицька, подумай лишень, а що, якби ти...

– От іще треба мені про кицьку думати! І нічого б цього не було, якби ти лишила Марію тут. Тим паче, що це все її діло, а не моє.

– Мортімере, як тобі не сором таке казати! Невже тобі важко зробити для мене цю суто дрібничку в таку страшну хвилину, коли наше дитя...

– Ну, годі, годі, я зроблю все, що тобі треба. Тільки я не хочу побудити всіх чисто в домі цим дзвоником. Всі ж сплять уже. Де він стоїть, той смалець?

– На каміні в дитячому покої. Сходи туди та спитай Марії...

Я приніс гусячий смалець і знову ліг. Та мене знову збуджено:

– Мортімере, мені так не хочеться тебе турбувати, але тут ще холодно, я не можу так її натирати. Будь ласка, як тобі не важко, розпали в каміні. Там накладено, тільки сірника витерти.

Я звівся з ліжка, запалив у каміні й сів перед ним, похнюпившись.

– Мортімере, не сиди так, ти ж застудишся на смерть. Лягай спи.

Щойно я нахилився над ліжком, вона сказала:

– Стривай. Дай дитині ще ліків.

Я й те зробив. Після ліків Пенелопа розбуркалась, і дружина, скориставшись з того, роздягла її та натерла всю гусячим смальцем. Незабаром я вже знову куняв, та й ще раз мені довелося вставати.

– Мортімере, тут тягне. Я добре чую, що тягне. Присунь ліжечко до каміна.

Я посунув ліжечко, та знову зачепився за килимок й жбурнув його у вогонь. Дружина схопилася з ліжка рятувати килимок й дещо мені сказала, а я їй. Потім ще раз ліг та задрімав на півхвилинки, та вона підняла мене готувати припарку зі лляного сім’я. Поклали ту припарку Пенелопі на груди й лишили її там виявляти свою зцілющу дію.

Дрова в каміні не можуть горіти вічно. Що двадцять хвилин я мусив уставати та підкидати нових, і це дало моїй дружині нагоду ще на десять хвилин скоротити проміжки між даванням дитині ліків, на превелику дружинину полегкість. А поміж тим я час від часу замінював лляну припарку та клав гірчичники й витяжні пластирі, де лише знаходилося на дитині вільне місце. Та ось, уже над ранок, вийшли всі дрова, й дружина зажадала, щоб я спустився в підвал та приніс іще. Я їй відказав:

– Серце моє, це морочливе діло, а малій уже, напевне, тепло, вона ж он як навкривана! Може, краще перемінімо припарку та...

Докінчити мені не дали. Я наносив з підвалу дров, а тоді ліг і захріп, як лиш може чоловік, до краю знесилений душею й тілом. Був уже білий день, коли я почув, як мене торсають за плечі, й ураз прокинувся.

Дружина стояла наді мною, втупивши в мене застиглі очі й задихаючись. Нарешті вона спромоглася на слово:

– Все, Мортімере, все! Дитина спітніла. Що ж нам тепер діяти?!

– Лишенько, як ти мене налякала! Звідки ж я знаю, що тепер діяти. А може, як роздягти та покласти знов на протязі...

– Ти зовсім здурів! Тут ні хвилини не можна гаяти, біжи швидше до лікаря! Біжи сам! І приведи його живого чи мертвого.

Я витяг того хворого сердегу з ліжка й привів до нас. Подивившись на малу, лікар сказав, що вона зовсім не вмирає. Я зрадів невимовно, але дружина розлютилась, наче від особистої образи. Потім він додав, що дитина кашляє від якогось подразнення в горлянці, і я подумав, що зараз моя дружина покаже йому на двері. Далі лікар ще сказав, що дитині треба тільки вихаркнути те, від чого вона кашляє. Він чогось дав їй, дівчинка закашлялась і врешті виплюнула невеличку скіпочку.

– Ніякого дифтериту в неї немає,– пояснив лікар.– Вона просто гризла соснову скіпку абощо, і в горлянці їй застрягла трісочка. Нічого воно їй не зашкодить.

– Авжеж,– озвався я,– охоче вірю. Адже живиця, що є в соснині, дуже помічна від деяких дитячих хвороб. Ось спитайте мою дружину, вона вам скаже.

Але вона не сказала нічого. Вона зневажливо відвернулась і вийшла з кімнати. Відтоді в нашому житті є один такий епізод, про який ми ніколи не згадуємо. І життя наше плине тихо й мирно.

(Дуже небагато жонатих чоловіків зазнавали такого, як містер Маквільямс, отож автор гадає, що ця нова для читачів тема хоч трохи їх зацікавить).

 

1878

 

ВЕЛИКА РЕВОЛЮЦІЯ НА ПІТКЕРНІ42

 

 

Дозвольте мені оживити події у вашій пам’яті. Майже сто років тому команда британського корабля «Баунті» чинила заколот, поскидала капітана й офіцерів у море, захопила корабель і подалася курсом на південь. Заколотники набрали собі дружин серед тубілок Таїті, а потім рушили до відлюдної скелі посеред Тихого океану, що називається островом Піткерном, посадили там корабель на мілизну, зняли з нього все, що могло знадобитися для нової колонії, і поселилися на острові.

Піткерн настільки віддалений від торговельних шляхів, що минуло багато років, перш ніж інший корабель підійшов до його берегів. Цей острів завжди вважався ненаселеним, і тому, коли корабель кинув тут, нарешті, свій якір у 1808 році, капітан його був безмірно вражений, побачивши на острові людей. Хоч заколотники билися між собою і мало-помалу перебили один одного, так що від старої команди лишилося всього двоє-троє чоловік, ця трагедія розігралася вже після того, як народилося чимало дітей. 1808 року населення острова складалося з двадцяти семи душ. Головний заколотник, Джон Адамс, був ще живий, і йому судилося прожити ще