Читати книгу - "Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я."

Видав дві історичні поеми - «Іскоростень» та «Вадим», які Франко критикував за відступ від історичної правди.

 

1882

 

Руським в’язням із р. 1882. Вперше надруковано М. Возняком у журн. «Культура», 1925, № 1, с. 2-3. Вірш є відгуком поета на судовий процес Ольги Грабар та інших «москвофілів», що відбувся у Львові в 1882 р. Підсудні, що звинувачувалися у шпигунстві на користь Росії, були виправдані. Франко згадує обставини свого першого арешту, коли «москвофіли» глузували з нього і вимагали для нього суворої кари.

Збереглися два автографи - ранній (ф. 3, № 191, с. 13-14) та останніх років життя поета (ф. 3, № 232, с. 75). Ранній має заголовок «Ув’язненим руським людям» і окремими строфами відрізняється від пізнішої редакції.

 

Зважаючи на це, наводимо з автографа № 191 два рядки із другої строфи та восьму і дев’яту строфи:

 

що й ми колись-то в домі тім

ще гірше мучились-страждали.

 

І чи ви схочете признать

минулі блуди - чи забагнуть

вас ноги знов нести в ту ж путь,-

се теж як ваші коні тягнуть.

 

І до поправи, до покут

вас звать - ми теж некомпетентні;

одно лиш просим: будьте все

одверті, щирі й консеквентні!

 

У непам’ять. Вперше надруковано М. Возняком у журн. «Культура», 1925, № 1, с. 3-4.

Збереглися два автографи - ранній (ф. 3, № 191, с. 14) і останніх років життя поета (ф. 3, № 232, с. 76). Автографи не мають істотних розходжень.

Подається за автографом (ф. 3, № 232).

На смерть Володимира Навроцького, автора «Пропінації», «Народних шкіл», «Подвійної крейдки» і др. Вперше надруковано в журн. «Світ», 1882, № 16-17, с. 301-302.

Зберігся автограф (ф. 3, № 191, с. 4, зв. та с. 5 з кінця книжечки) без заголовка

Подається за першодруком.

Навроцький Володимир Михайлович (1847-1882) - прогресивний діяч Галичини, публіцист, економіст-статистик, автор ряду статей: «Що нам коштує пропінація?», «Руська народність в школах галицьких», «Класові інтереси і інтереси народу» та ін.

«Нема, нема вже владаря грізного…». Вперше надруковано М. Возняком у кн.: «Іван Франко», 1926, с. 245-246.

Збереглися два автографи - ранній (ф. 3, № 192, с. 33, зв. 34, зв.) та пізніший (ф. 3, № 226, с. 10-11). Ранній автограф неповний (відсутні три строфи), має розходження порівняно з автографом № 226. Для порівняння наводимо передостанню строфу раннього автографа:

 

Глянь, зеленіє жизні чудне древо,

Для всіх уже знання достигли плоди.

Встань, людськості, природи королево!

Встань, день надходить!

 

Подається за автографом (ф. 3, № 226).

Рубач. (Із переказів народних»). Вперше надруковано у журн. «Література і мистецтво», 1941, № 1, с. 26-27, за підписом Мирон.

В плані збірки поезій «З вершин і низин» (ф. 3, № 214, с. 126 і 235) цей вірш значиться, але у збірці він не був надрукований.

Зберігся автограф (ф. 3, № 299, с. 1) та два уривки-варіанти, що є значно розширеним початком цього твору. Один з них (ф. 3, № 206, с. 17) вперше опублікований 1926 р. М. Возняком у кн. «Іван Франко» (с. 238-239) як самостійний вірш; другий (ф. 3, № 206, с. 7-8) вперше надрукований у кн.: Твори, т. 13, с. 177-178, теж як окремий вірш. Подаємо обидва уривки, які мають відмінності порівняно з основним текстом.

Автограф № 206, с. 7-8:

 

В життя вандрівці я блудив багато,

Блудив, бо правди і добра шукав,

В добро і правду віруючи свято.

І кождий блуд слізьми я полоскав,

І топтано мене, і гнано, й клято,

За зло й добро докори я спіткав,

 

Но в серці я зберіг спокій, свободу,

Любов до правди й рідного народу.

Всміхавсь часом і мні світ на хвилину,

Та щастя я не вмів в лету хватать,-

Воно мов тисло, гнуло мя вдолину,

На людське горе вчило взір звертать.

Я й бачив горе скорше, ніж провину,

Зрів слабість там, де другі підлість зрять,

І з власних мук, і з досвіду тяжкого

Не виніс я ненависті до злого.

 

Ох, бо ненависть - се прикмета сили,

А я слабий, м’який, тривожний був.

Вітхнення жар терпіння в мні згасили,

Надії цвіти вихор в пух роздув,

А сумніви відвагу підкосили,

І кождий вал мене додолу гнув.

Так я пройшов, зранивши серце й ноги,

До половини земної дороги.

 

І заблукався я у пущу темну,

Котрій, здавалось, і кінця нема.

Глибокий морок дрож будив таємну,

Дрімала в дебрях непроглядна тьма,

В верхів’ях вітер думу вів надземну,

Стогнав, то грізно шибавсь, та дарма!

Хоч як він рвавсь на вольний світ гуляти,-

І він, як я, в тім борі був заклятий.

 

І не було дороги предо мною,

Столітній лом спиняв щокрок мій хід,

Там лютий звір ревів десь під скалою,

Лиш в порохні його виднівся слід,-

Тут яр глибокий, прірвою скального

Клекоче потік, хлеще піну вбрід,-

Там в віттях дятел стукнув голосніше,

То кані чути зойкання зловіще.

 

В могучій тій, безвихідній западні

Я вчувсь такий безсильний і малий.

Всі змагання до бою й свободи

Такі дрібні, незначні мні здались,

Що й руки впали, в груді дух заперло,

І, мов підтятий, з ніг я поваливсь,

І з глибини сердечної розпуки

Я крикнув: «Хто спасе мя з сеї…»

 

Автограф № 206, с. 17:

 

В життя вандрівці я блудив багато,

Блудив, бо правди і добра шукав,

В добро і правду віруючи свято.

І кождий блуд, окуплений слізьми,

Стававсь товчком у мене до поправи.

А кільки ж то добра відплачено

Мні злом, і щирості лиш клеветою,

Любві прокляттями! Я все