Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

style="">Та, чень же, рани ті - госпо́дь ще ласкав -

Не так тяжкі, щоб їх не мож згоїть.

Ще й ваш батіг весе́ло буде тряскав,

А праця Weltschmerz ваш прогонить вмить.

Ще не погиб, хто із упадку в час встав!

Лиш в власному нутрі не треба рить.

Та що тут говорить, ходім на віз сідати!

Неблизький шлях, то щоб на рано дома стати!»

 

Візок легенький, і дорога рівна,

Здорові коні, небо повне зір,

Праворуч недоступна, мов царівна,

Гора темнієсь, смерековий бір

Покрив її, заслона мов чарівна,

Ліворуч річка з шумом в темний звір

Бурлить, і холодком від неї потягає…

Грудь ширше дихає, кров живо в жилах грає.

 

Грудь вільно дише, в жилах грає кров,

І рвуться мислі в темень за водою,

Мов узники, позбувшися оков,

Мов облаки по небі чередою,-

І розпанаханий важкий покров,

Що серця твого тайни крив собою,

І хочеться тобі все накипіле горе,

Мов краплю, вилляти в тиші бездонне море.

 

Євгеній був нервовий і дразливий,

Їзда була ненависна йому.

«То не їзда,- мовляв,- то ад правдивий!

Ні стій, ні сядь, ні мислей, ані сну».

Тепер же він почувсь зовсім щасливий

На тім візку, тонучи в тиху тьму,

В той рай живий, в лугів тих озера́ бездонні,

Під шемріт рік дзвінкий і лісу шепти сонні.

 

І чув він, як у нього в серці тає

Весь біль, що там віддавна наболів,-

Немов рука могуча відчиняє

Понурий гріб, в котрім він гиб і тлів,

Як серцю свіжість і життя вертає,

І ясність мислі, і свобода слів.

І на товариша він глянув щиро, дружно,

І мову розпочав зовсім вже небундюжно.

 

«Байронізм! Weltschmerz! Знать, були колись

Такі, що горем світовим страждали

І, риби мов об лід, весь вік товклись

О стіни, що їх волю й ум стісняли,

Що, хоч під молотом, не подались

На підлість і, хоч в путах, піднімали

Грімкий протест, коли не ділом, то прокльоном,

Докором сміливим, погордою і - сконом.

 

Ви кажете: на Weltschmerz хорий я!

Гай-гай, немудра ваша діагноза!

Ціле життя, ціла судьба моя -

Не романтизм, а проста, груба проза.

Не біль над горем світу, не змія

Знання підгризла мя! З прудкого воза

Піднебних поривів, як Фаетон, не впав я,

Ні квітки синьої по світі не шукав я…

 

А прямо скажу: брів я по болоті,

Без тямки скарб найкращий розкидав:

В утіхах підлих, у бездійстві, в злоті

Я щастя - ні, вдоволення глядав.

І поки наймильшій, святій істоті

В безумстві я отрути не завдав,

Допоти спала в мні, не прокидалась совість…

Та що тут колесить! Ось вам моя вся повість».

 

II. ПАНИЧ

 

 

«Родився я на золотім Поділлі,

Котре не всім однако золоте.

У батька справді хліб бував на кіллі,

Бо був багатий дідич він на те:

Щосвята празник мав, щодня неділю,

Де ореться, що сієсь, як росте,

Хто там товар пасе, хто жне, сапа́є, косить,

Про все те він не дбав - готового мав досить.

 

Нічим на світі він не вмів журиться,

То й був округлий, повний, мов гарбуз,

Сли всмак обід і повна є пивниця,

То він живе собі й не дує в вус;

Пройдеться вранці, попівдні просниться

Так твердо, як дитя, що ще покус

І бур життя не зна; часом у гості їде,

Часом і в нього теж збираються сусіди.

 

Тоді в дворі бувало шумно й рійно:

Гримлять поперед ганком четверні,

Вітають, обнімаються постійно

Панове, шовком шелестять пані,

А батько пріє, біга неспокійно,

Нюхтить, чи вже дають обід, чи ні?

А в кухні жар і вар, і кухар кухтів штурка,

Щоб, боже борони, не припалилась курка!

 

Обід такий тривав зо три години,

І йшли розмови всякі за столом:

Пані своїх знайомих тут судили,

Пани хортів і коней… Лиш часом

На політичне поле заходили,

Та й то несміло якось. Загалом

За панщини була політика «не в тоні»,

То вже й за Баха теж плелось про пси і коні.

 

Я панщини не тямлю. Батько мій

Був для підданих, кажуть, не злим паном;

Та все ж любив він панщиняний стрій,

Вважав його природним, непоганим,

Опертим на минувшині святій,

Вважав незгідними з шляхетським станом

Усякі бесіди про волю, і весь вік

Він комуністів кляв за сорок осьмий рік.

 

Усім хазяйством занималась мати -

Свята людина! Де, з яких скарбон

Вона могла те щире серце взяти,

Оту любов до бідних загалом,

Який дім панський в час той дикий, клятий,

Міг виховать в ній тихість, простий тон,

І працьовитість ту, й для праці других шану -

Сього́ не збагну я, то й міркувать не стану.

 

Та, все занята тьмою справ розличних,

Вона в душі любові скрила скарб.

Дитячий вік мій плив без поетичних

Пригод, та все ж і без понурих фарб.

З дітьми сільськими я в іграх уличних

Не бігав, вчасно я дізнавсь, що карб

На них карбований інакший, ніж на мене,

Що я панич, а то все хлопство несолене.

 

Зато опікувались мнов дівчата,

Усякі бонни, покоївки, слуги,-

Звичайно о́дна в о́дну зухувата,

Безжурна, сита, молода, без туги,

Лиш їй до строїв, танців та до свята;

Робота легка, спеки, ані фуги

Не знали… От вони мене все забавляли,

Чи то мене собі за забавку вживали.

 

Та мама все ж таки мене любила,

Не потурала