Читати книгу - "Син землі, Турянський Осип Васильович"

силу і на ноги зводить заялозених хлопів, голопупенків та обірванців і жебраків, таких, як я...

Граф Залуський усміхнувся філософічно і сказав до жебрака;

- Коли зближаються до влади такі, як ви, то ви повинні тим радіти, пане жебраку...

- Як же мені радіти,- крикнув з дна душі жебрак,- коли я - не я!..

- Хто ж ти такий?.. - спитав Гаєвич.

Жебрак нагло скинув з себе вуси, бороду й перуку, і в тій хвилі пан Гаєвич і його дружина впізнали в ньому свого управителя Пенкальського. Роль жебрака так розвеселила паню Степанію, що вона закликала:

- Ах, які ж ви потішні!

На питання графа Залуського, чому він був на празнику перебраний за жебрака, Пенкальський відповів, що не можна було інакше. Його, як вірного та безпощадного оборонця великопанської традиції, сільська юрба так ненавидить, що небезпечно було б йому показатися в селі, так розгайдамачилось тепер те хлопство.

- А що воно зробить,- говорив він,- як завтра панна граф'янка наділить безплатно хлопів лісом? Про те страшно навіть говорити. Післязавтра ми, наприклад, сидимо при вечері. Аж тут нараз затрясся дім, валяться двері, до покоїв упаковується п'яна сільська галайстра, хапає нас за горла та реве: «Давай гроші, давай поле, давай ліси й пасовиська!»

- Це напевно буде, як допустимо до того божевільного подружжя панни граф'янки з хлопським сином і до безплатного наділення сільської голоти лісом. А потім я і всі ми тут приявні не передягнемось за жебраків так, як я сьогодні, тільки як справжні жебраки будемо ту голоту в руки цілувати й благати: «Дайте нам шматочок чорного хліба».

З дивним спокоєм і рішучістю пан Гаєвич сів при столі, поклав на нього кулаки, як довбні, й заявив:

- Хай пропаду, як пес, однак не вільно нам піддатися в ніяких навіть дрібничках тій хлопській масі.

Через страйк завдяки постріленій граф'янці, в мене збіжжя на пні висихає. Пане управителю, даю вам я ось який розподіл праці: ви вженете завтра двісті моїх корів і волів у мій найбільший і найкращий лан пшениці, хай його спасуть і витовчуть. Коли задрипані ті страйкарі думають, що я злякався їхнього страйку, та впаду ниць перед ними, то нехай вони побачать, що я чхаю на їхній страйк, на них всіх і на своє збіжжя, без котрого я ще не збіднію.

- Це чудесна ідея! - крикнув управитель.

- Вибачте, пане-товаришу,- вмішався до розмови граф Залуський,- чи не краще буде заспокоїти страйкарів підвишкою платні і все ж таки мати значну користь з жнив?..

- Неможливо,- відповів пан Гаєвич.- А неможливо тому, що через перше упокорення пана перед хлопом прийде в конечності друге, третє й сотне упокорення й так далі без кінця. Вислід буде такий, що через таке безупинне упокорення хлоп стане паном, а пан навіть не хлопом, тільки жебраком. Для того панська політика може бути лиш одна: або пан мусить хлопа зігнути, або панові не бути...

Граф Залуський на те сказав:

- Позвольте собі на те відповісти, пане-товаришу, що це дуже нездорова й небезпечна політика. Вона все скінчиться для пана тим другим «панові не бути». Ви думаєте, пане-товаришу, категоріями панщизняних часів. Так тепер не може бути. Не забувайте, що й в цілому світі йде повільна й затяжна суспільна боротьба, з котрою треба рахуватися. Всяке насильне протиставлення себе отому суспільному розвиткові зводить боротьбу з спокійної дороги на революційний шлях. Рівновагу можна зберегти тільки шляхом компромісу. Я скажу, що все сучасне життя полягає лиш на компромісі супротивних сил. Ба, що більше! Взагалі все органічне життя - це рівновага, себто компроміс межи процесами будови і розпаду. Отже, в ім'я того компромісу, яким дихає усе життя, я раджу вам, пане-товаришу: не протиставте себе нагально духові часу, котрий іде з силою конечності.

Ми мусимо зійти з арени життя. Це певне. Але робім це спокійно, тактовно, не викликуймо вогненних пристрастей і кермуймося ось яким найздоровішим принципом: жий і другому дай жити.

На ті слова пан Гаєвич одповів:

- Пане-товаришу, моя засада цілком інша, в саме ось така:

 

Хай тебе б'є весь світ,

Усе будь, мов граніт.

Хай тебе зломить грім -

Твердо стій при своїм,

 

- Це дуже гарні слова,- усміхнувся граф Залуський,- але що вам прийде з вашого твердого стояння при своїм, як вас зломить грім?

- Це є ця, так звана, геройська смерть, якої тепер майже ніде не бачимо,- відповів Гаєвич.

- Ваша думка,- сказав граф Залуський,- це знов чимале непорозуміння. Інакші були часи колись, інакші тепер... Колись геройство вимагало ірраціональної бравури й одчайдушності. Теперішнє геройство полягає в розвазі, поміркуванні й передбачуванні. І хто знає, чи сучасне геройство не є вище від давнішнього...

- Рішуче ні,- відказав з переконанням пан Гаєвич і додав: - Не гнівайтеся, пане-товаришу, але сучасне геройство у вашім освітленні нагадує мені людину, котра каже так:

«Чи я дурний іти на війну, коли там кулі свищуть...»

Після того пан Гаєвич говорив:

- Воно сьогодні дійсно так, як ви кажете, пане-товаришу. Тому я волю давню одчайдушність, яка мені нагадує нечувану відвагу звірів. Ану, чи сучасна людина була би здібна до такої погорди життя і смерті, як, наприклад, мій малий пес, ямник? Коли він, наприклад, побачить десять разів більшого чужого пса на подвір'ї, кидається на нього, мов скажений, не питаючи й не обмірковуючи розважно, як сучасна ваша людина, чи бій з тою звірюкою скінчиться для нього побідою чи смертю. Оце є те геройство, яке я визнаю, пане-товаришу. Я є й хочу лишитися героєм-звіром,- закінчив свої думки пан Гаєвич.

- А я волю героя-людину,- усміхнувся граф Залуський.

При вечері управитель звернув розмову на можливе подружжя граф'янки з хлопським сином і радив усіма силами не допустити до такого сорому в аристократичному світі. Те саме становище зайняла пані Гаєвичева. Однак і в управителя, і в пані Степанії головно чуттєві справи тут рішали, а не станові. Пані Гаєвичева, котра запалала шаленою пристрастю до пана Івана Куценка, згодилася хвилево в часі своїх одвідин у графині Воронської на подружжя граф'янки з Іваном, щоб мати нагоду цілувати Івана. Тепер, коли вона на основі досвіду прийшла до переконання, що Іван для неї страчений, як довго він кохатиме граф'янку, вона змагала до двоякої мети: або через розбиття цього подружжя з'єднати Івана для себе, або, коли б це було неможливе, помститися на нім таким чином за холод,