Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

- Ні, не пе­ре­бе­русь. І не го­воріть мені, кня­же, про це! Хо­че­те ме­не лю­би­ти, любіть ме­не й ходіть до ме­не, бо я кня­зя вже й са­ма не знаю, ко­ли й як по­лю­би­ла. А оповісти­ти се­бе все­люд­но ва­шою по­лю­бов­ни­цею я не хо­чу. Вбий­те ме­не от­ту­теч­ки на місці, а я з своєї ха­ти не піду!

- Не дра­туй ме­не, навіже­на, бо я й сам знавіснів од ко­хан­ня!

В То­дозі очі за­па­ли­лись, аж ста­ли злі. Во­на підня­ла го­лос і сміли­во ди­ви­лась кня­зеві в вічі. Єремія сто­яв се­ред ха­ти лю­тий, як са­та­на. Тонкі ніздрі тру­си­лись.

Але нес­подіва­но за­гав­ка­ли со­ба­ки і ки­ну­лись за двір. Єремія при­тих, нас­то­ро­чив ву­ха і став прис­лу­ха­тись.

- Тітка Мав­ра вер­тається з церк­ви, - про­мо­вив Єремія.

- Ні, це не тітка. На тітку со­ба­ки не гав­ка­ти­муть і не ки­да­ти­муться. Це йде хтось чу­жий. Тікай­те, кня­зю! Бо­га ра­ди, тікай­те! Зми­ло­сердьтесь на­до мною, над моїм бідним сер­цем! Тікай­те че­рез задвіркові двері в сінях на задвірок, - го­во­ри­ла То­до­зя, а в неї аж дух за­би­ва­ло.

Вона в той час сподіва­лась бра­та й до­га­ду­ва­лась, що то брат вер­тається до­до­му, та ще й не сам. А со­ба­ки аж ска­ву­ча­ли та все наб­ли­жа­лись до ха­ти, не­на­че ве­ли ко­гось за по­ли. Єремія ви­хо­пив шаб­лю і вис­ко­чив у сіни. То­до­зя посвіти­ла йо­му з по­ро­га. Він нав­по­мац­ки дійшов до задвірко­вих две­рей, од­чи­нив і вис­ко­чив у са­док, а далі май­нув че­рез ле­ва­ду.

Незабаром сінешні двері рип­ну­ли. В ха­ту увійшов То­до­зин брат Суп­рун, а за ним ввійшли два старці.

Супрун поз­до­ров­кавсь з сест­рою, і старці ска­за­ли «доб­ри­вечір» і посіда­ли на лаві.

- А де ж це тітка? - спи­тав Суп­рун в сест­ри.

- Пішла до церк­ви та досі пев­но в церкві, бо ще не вий­шли з за­ут­рені, - обізва­лась То­до­зя й ско­са пог­ля­да­ла на старців.

Старці з ли­ця бу­ли зовсім не старі. Один був ви­со­кий на зріст, дов­гоб­ра­зий, су­хор­ля­вий та про­вор­ний. В дов­ге су­хор­ля­ве ли­це був ніби затк­ну­тий гост­рий, гор­ба­тий та тон­кий ніс. Чорні, як те­рен, блис­кучі очі ми­готіли, аж біга­ли, не­на­че жи­ве срібло. Густі чорні бро­ви по­на­ви­са­ли над самісінькі очі, а з-під їх гострі очі зо­ри­ли по хаті без­пе­рес­тан­ку, заг­ля­да­ли на піч, зо­ри­ли попід по­лом, не­на­че заг­ля­да­ли в най­мен­шу зас­ка­лу­би­ну. Гост­рий по­зир йо­го очей чо­гось на­га­дав То­дозі жорс­токі, гострі Єреміїні очі. Чор­не во­лос­ся ви­ло­ся ку­че­ря­ми і бу­ло ніби при­си­па­не снігом. Тон­кий та гост­рий ніс зігнув­ся набік. Че­рез цей кри­вий ніс йо­го прод­раж­ни­ли Кри­во­но­сом. Зва­ли йо­го Мак­си­мом. Дру­гий ста­рець був Ли­сен­ко, кот­ро­го пе­ре­го­дя ко­за­ки прод­раж­ни­ли Вов­гу­рою за йо­го жорс­токі но­ро­ви, за йо­го ка­ту­ван­ня ка­то­ликів, по­ляків та жидів в той час, як по­ча­ло­ся на Ук­раїні повс­тан­ня Хмельницько­го. Ли­сен­ко був вже літній, але здо­ро­вий та пле­чис­тий чо­ловік. За­ма­зані чорні ку­ла­ки ле­жа­ли на колінах, не­на­че дві довбні. Товс­та зчорніла шия бу­ла ніби ви­те­са­на з ду­би­ни. Здо­ро­ва круг­ла го­ло­ва не­на­че ле­жа­ла на шиї, як макітра, пос­тав­ле­на на стовп­чи­ку. Обид­ва во­ни бу­ли з ли­ця ніби ще й не старі лю­де, але во­лос­ся в обох ніби при­па­ло си­ви­ною. На обох теліпа­лось на пле­чах якесь ста­ре дран­тя, а старі тор­би бу­ли по­чеп­лені на мо­туз­ках че­рез плечі.

Тодозя ог­ля­ну­ла швид­ким оком тих старців і те­пер тільки приміти­ла піч, припічок, приміти­ла горш­ки в печі. Те­пер тільки во­на вгляділа, що окріп кле­котів ко­ло ог­ню, аж у ключі вби­вав­ся, й вже дав­но збігав. Патьоки вже тек­ли по припічку аж до­до­лу. То­до­зя ки­ну­лась вга­мо­ву­ва­ти окріп і за­хо­ди­лась міси­ти тісто на га­луш­ки.

- Готуй, сест­ро, ве­че­рю в більшо­му горш­ку, бо маємо гос­тей в нашій хаті, - ска­зав Суп­рун. - Наші гості на сей час старці, а не ко­за­ки, але про це бо­ро­ни те­бе, бо­же, ко­му й сло­веч­ком заїкну­тись. Тоді нас Ярем­ка впіймає й пос­ти­нає нам го­ло­ви. Роз­дя­гай­тесь, па­но­ве мо­лодці, та сідай­те на по­куті за сто­лом. Ви мої любі гості, - ска­зав Суп­рун до старців.

Кривоніс та Ли­сен­ко поздійма­ли ла­тані драні сви­ти, поз­гор­ту­ва­ли їх і пок­ла­ли під ла­вою вкупі з тор­ба­ми. На обох бу­ли чисті но­венькі жу­па­ни. Во­ни обт­ру­си­ли чуп­ри­ни та ву­са, і з їх по­си­па­лось бо­рош­но. За стіл сіли не старці, а два здо­рові ко­за­ки, котрі не­на­че од­ра­зу по­мо­лод­ша­ли на де­сять років.

- От те­пе­реч­ки ми й по­мо­лод­ша­ли, й пок­ра­ща­ли, - ве­се­ло ска­зав Кри­воніс, розг­лад­жу­ючи ку­че­ря­ву чуп­ри­ну, що стриміла се­ред підго­ле­ної го­ло­ви, не­на­че пу­чок чор­ноб­ривців.

- Може й пок­ра­ща­ли. Ще як уг­ля­дить Ярем­чи­на Гри­зельда, то, бо­ро­ни бо­же, й за­ко­хається, - обізвав­ся Ли­сен­ко, витріпу­ючи свою чуп­ри­ну, кот­ра бу­ла схо­жа на якесь пе­ле­ха­те куб­ло або гніздо се­ред го­ло­ви, не­на­че ле­ле­ка, по­ми­лив­шись, по­мос­тив гніздо, замість клуні, на самісінькій Ли­сен­ковій го­лові.

- Невелике щас­тя, хоч би й за­ко­ха­лась. Там та­ка гар­на, не­на­че на її морді хто три дні сма­жив вишк­вар­ки, та й за­був ви­ша­ру­ва­ти мор­ду піском, - ска­зав Кри­воніс.

- Не ду­же ли­шень да­вай во­лю язи­кові, бо як по­чує Ярем­ка, то й за це пос­ма­жить нас на вишк­вар­ки, - обізвав­ся Ли­сен­ко.

- А на го­лові не­на­че ку­де­ля, хоч бе­ри ве­ре­те­но та й пря­ди кня­ги­ню на по­чин­ки, - жар­ту­вав далі Кри­воніс. - І де Ярем­ка вид­рав та­ку ку­де­лю собі на втіху?

- Смажив вже він ко­заків на вишк­вар­ки і, пев­но, має на думці пос­ма­жи­ти усю Ук­раїну на ско­во­роді, - обізвав­ся Суп­рун.

- А бо­дай він не діждав! ні він, ні йо­го діти! - ти­хо про­мо­вив Кри­воніс.

Тодозя, замісив­ши тісто, вий­шла в сіни і пішла в хиж­ку за дрібною потрібкою для ве­чері. Двері з сіней в ха­ту зос­та­лись неп­ри­чи­нені. Гості за­го­во­ри­ли тихіше: оче­ви­дяч­ки, во­ни таїлись од То­дозі.

- Ну та й змос­тив же собі гніздо Ярем­ка отам на горі! і па­лац, і твер­ди­ня - все укупі! Труд­но бу­де ко­за­кам ви­киш­ка­ти ото­го шуліку з гнізда, - за­го­монів сти­ха Вов­гу­ра-Ли­сен­ко.

- Як за­хо­ди­мось доб­ре, то й ви­киш­каємо; роз­не­се­мо оту Ярем­чи­ну ха­ла­бу­ду по цег­лині і слід за­оре­мо та й засіємо кро­пи­вою та ко­люч­ка­ми, як він розніс осе­лю Ко­нец­польсько­го й за­орав плу­га­ми, - про­мо­вив ще тихіше Кри­воніс.

- Щоб і пам'ять йо­го щез­ла на віки вічні на Ук­раїні, щоб і на­щад­ки йо­го не знай­шли й сліду Ярем­чи­но­го жит­ла, - ска­зав Суп­рун.

- А вже я ко­лись та­ки та за­по­па­ду ото­го бу­зувіра, Ярем­ку, в свої ла­пи! Од­гик­неться йо­му тоді уся ко­зацька кров, що він пив під Луб­на­ми та над Ста­ри­цею, од­гик­нуться йо­му сльози пан­щан­них лю­дей. Ко­лись та­ки приш­пи­лю йо­го спи­сом до стіни, як га­ди­ну. Вмру, а та­ки пом­щу­ся над ним! Згуб­лю з світа ото­го ка­тю­гу пе­ре­верт­ня, одс­туп­ни­ка, - го­монів Кри­воніс.

Тодозя сто­яла в сінях, од­хи­лив­ши двері в хиж­ку, і все чис­то чу­ла, що